Форум громады г.Рубежное -"ГРААЛЬ"- ГРАжданская АЛЬтернатива

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Форум громады г.Рубежное -"ГРААЛЬ"- ГРАжданская АЛЬтернатива » Политика » Платформа Відродження та Єднання


Платформа Відродження та Єднання

Сообщений 1 страница 2 из 2

1

Частина №1 (Повна Версія)

Шановний читач - зверни будь-ласка увагу!!! що з права є стовпець: АРХІВ БЛОГУ. Там ви можете обрати, для перегляду, будь-яку зручну для вас (скорочену або дуже скорочену) версію цього проекту.

Юрій ШевченкоПлатформа Відродження та Єднання
Це проект ядра концепції Всеукраїнського Об'єднання Громадських Організацій.
ПВЄ - як національна ідея - як ядро загального національного проекту розвитку та існування України в майбутньому.
Частина перша.

Сьогодення.





Полтава 2011.
Передмова.
     
     
      Скажіть будь-ласка вам подобається теперішня ситуація в Україні? Вам подобається жити при «олігархаті», а бо як його ще називають - «неофеодалізм». То ви вважаєте що все залишиться так як є, бо іншого в нашій країні бути й не може???
     Я особисто твердо переконаний, що Україні потрібні позитивно-мислячі творці – а не скиглії та скептики. Адже дехто зі скептичне налаштованих громадян мають аналогічне ставлення й до майбутнього, не лише власного, а й України як держави. Я розумію що вони знаходитесь в шорах, подібно до запряжених коней, але все ж намагатимусь їх звільнити з цього, хоча й добре розумію що подяки від них не буде. Навіщо це мені? Це потрібно всім нам, тим хто не є скептиком.
     Для кращого розуміння викладеного тут матеріалу краще б мати - креативне або рефлексивне мислення, а також бачите й усвідомлювати елементарне - в майбутньому в Україні вже не будуть дієвими старі (тобто сьогоднішні та вчорашні) методи й підходи, вся стара форма мислення!
     Якщо ви досі не відчули гострої потреби в кардинальних змінах для цієї держави, якщо ви не відчуваєте, що форми нині існуючого зайшло в глухий кут… Тоді я дуже прошу вас закрити те що ви зараз читаєте, і ніколи більше не торкайтеся цих сторінок та цієї теми!
     Бо проблема майбутнього розвитку України не лише в тому, що народні обранці займаються відвертим лобіюванням інтересів олігархічних-кланових структур, прикриваючи це турботою про свій народ, але й в нашому ментальному безпідставному скептицизмі по відношенню до того що могло б, дійсно могло б, стати вирішенням наших проблем, в тій чи іншій сфері…Скептично ж налаштовані громадяни залишаєтесь й досі з думкою, що кращого не придумати, ні в моделі, ні в науці державного управління країною.
     Далі, коли я сподіваюсь пани скептики вже закрили ці сторінки, я звертаюся до вас, шановні креативщики та рефлексивно мислячі, або просто - ті хто розуміє конче необхідну важливість реальних змін, а головне бажає їх усім серцем для своєї країни. Все що написано далі є пальним для ваших роздумів, а ще майбутнім варіантом вирішення теперішніх проблем нашої з вами країни - України. І вони (варіанти) не будуть стандартними чи банальними, бо наші з вами проблеми, проблеми України є, на жаль, так чи інакше унікальними. Як і земля на якій ми живемо.
     А далі, мова піде тут, про місцеве самоврядування та громадянське суспільство. І ще про багато чого важливого для майбутьного України. Найголовніша порада для ефективного розуміння ПВЄ - перестаньте мислити людськими категоріями та стереотипами, перестаньте думати, що існуюча влада та форма, модель, управління країною, єдино вірні та нібито послані вам Богом. Він дав нам всім значно більше прав та можливостей, ніж ті, що навіюють та декларують нам владоможці, ЗМІ та релігії.

Багато хто з читачів мого блогу просять мене викласти суть концепції ПВЄ на 1-3 сторінки максимум http://yuriy-shevchenko.blogspot.com/2011/12/1-3.html

Шановний читач - частина №1 це якби перша лекція (котра відповідає на питання: - для чого ця робота написана взагалі, а також пояснює, що даний проект спирається не на повітря, а на вже існуючі роботи визнаних авторів в даній сфері).
Частина №2 це вже сама суть даного проекту (якщо ви почнете читати даний проект відразу з частини №2, і у вас виникне питання " - для чого і навіщо цей проект??" вам доведеться все ж повернутися до перегляду частини №1). Приємного перегляду.

Глава 1.Короткий перелік та аналіз восьми основних перешкод на шляху розвитку України.

     Дехто каже: фундаментальний корінь всіх причин, що призвели до теперішніх проблем України, є її головні історичні проблеми: те що територія нашої країни, дуже часто була роз’єднаною під різними імперіями та різними релігіями.
     Я згодний, що території України часто були роз’єднані, довго знаходилися в складі різних імперій, зокрема останньої Радянської, і це все це разом, має серйозний вплив на теперішню самоідентифікацію наших громадян, на їх національну самосвідомість.           
     Проте я серйозно вважаю, що сьогодні спиратися лише на це твердження, як на головне та начебто єдино вірне в аналізі всіх проблем та їх наслідків для сучасної України - все одно, що людині в 30 років скиглити та скаржитися на свою долю іншим людям:
« - Мовляв в школі, мої однокласники частенько знущалися наді мною, і через сукупність психологічних та фізичної травми, як результат зараз я не маю власного будинку та крутого автомобіля, або високої посади чи власного бізнесу».
     Нам всім треба вже припинити скиглити та озиратися назад, а просто пам’ятаючи минуле переступити через цей поріг та з розумом йти далі. То все ж було в минулому, і історії нам вже ніколи не змінити. Досить битися головою об стінку та проклинати свою долю. Настав час дивитися в реальний корінь проблем сьогодення та почати впливати на їх розв’язання.
     1.1. Основними перешкодами на шляху розвитку України, є ряд інших основних проблем, котрі, звісно, одним своїм кутом пов’язані із сумною історією України, але ні в’язкому разі не є аксіомою, того в якому стані зараз знаходиться наша країна - Україна.
Жодну з цих перешкод, чи проблем насправді не можна поставити вище іншої, бо всі вони є тісно взаємопов’язані.
     - Першою з ряду таких основних перешкод є люстрація, точніше її відсутність. За період з 1991 року по 2010 у нас не було проведено, ні м’якої, ні жорсткої люстрації. Саме через це наша країна має зараз шалене відставання в розвитку громадянського суспільства (економіки та того, що звуть демократією), від таких своїх сусідів як Польща чи Чехія.
    Адже при владі в Україні залишаються люди, пов’язані з партійною елітою радянського союзу та ті, хто були пов’язані з КДБ. А зараз вони тісно пов’язані з олігархічно-клановими структурами вже України. Якщо хтось досі, може не знає - олігархи виникли не сьогодні, і не в 90роках, а як спадок часів радянської системи. І не треба будь-ласка, казати мовляв: «- та олігархія була ж ще за царя…». Бо соціалістичний, нібито, устрій совєтів мав би знищити це явище на корні, але натомість підтримував його у зародкову стані (партійні місцеві та державні лідери), коли совок впав - зародок поліз на свободу.
     Про люстрацію, її види та наслідки в інших пострадянських державах було вже дуже багато сказано, написано та знято передач, тому я не буду тут розписувати про неї. Повторюсь лише в одному - якби у нас була люстрація, то зараз би ми мали при владі, значну частину політиків-патріотів та значне пробудження національної свідомості у переважної кількості громадян.
     Але зараз, станом на 2011 рік, ставлення до люстрації набуває скептичного забарвлення. І на жаль тут дійсно так, через те що постають питання: «- Кого, і за якими критеріями сьогодні люструвати? За якою схемою?». Адже, щиро кажучи, зараз люструвати треба всю ВРУ, як і  КабМін, як і Адміністрацію Президента, і його самого. Та мабуть і його попередників… Ви думаєте вони всі погодяться на це очищення???
     Проте питання люстрації не знімається, і залишається актуальним, адже не зробивши цього в 90 роках, ми дозволили колишнім совковим владоможцям та тим, хто були з ними пов’язаними залишитися у керма нової незалежної держави. Тож як наслідок олігархія квітне та процвітає. Можна додати лише одне люстрацію має робити не влада, бо то вже є щось схоже на політичні репресії. Люстрацію має робити Народ! Як саме? А ось вже як це, може бути лише так, щоб це не походило на охлократію - про це дещо далі (Див. Частину ПВЄ №2).
     - Другою основною перешкодою України на її шляху в майбутнє є корупція та хабарництво, і це дуже тісно пов’язано з проблемою №1.
А все тому що у нас досі відсутні реально діючі закони, за порушення яких чиновник неминуче опиняється за гратами, не залежно від свого рангу та того, хто його друг, кум чи сват. А також у нас досі не має обов’язкового - для державного чиновника всіх рангів - декларування не лише доходів, але й що набагато важливіше - видатків, не лише його, а й всіх його родичів!!!
     А чи можна в нашій країні вести легальний та успішний бізнес без надання хабарів державним чиновникам, точніше не виконання їхньої такси? (з цього походить перешкода №3).
Корупція (від лат. corrumpere — «розтління») — термін, означаючий, зазвичай, використання посадовою особою своїх владних повноважень, і наданих довірених йому прав в цілях особистої вигоди, що суперечить законодавству та моральним установкам. Це зловживання службовим положенням, дача хабара, отримання хабара, зловживання повноваженнями, комерційний підкуп, або будь-яке інше незаконне використання фізичною особою свого посадового положення всупереч законним інтересам суспільства та держави, в цілях отримання вигоди у вигляді грошей,  цінностей, іншого майна або послуг майнового характеру, інших майнових прав для себе чи для третіх осіб незаконне надання такої вигоди вказаній особі  іншими фізичними особами; а також скоєння вказаних дій від імені або в інтересах юридичних осіб. Найбільш часто термін застосовується по відношенню до бюрократичного апарату, політичної еліти та суддів.
     Розв’язання проблеми корупції не вигідно олігархам та їх кланам, котрі з’явилися у нас, в основному з пропилу совка. Згідно макроекономічним та політ економічним дослідженням, корупція є значною перепоною на шляху до економічного зростання та розвитку, що здатна поставити під загрозу будь-які перетворення.
     Корупція існує, на жаль, і в економічно розвинутих демократичних державах, але це не причина щоб не розпочинати у нас в Україні серйозну боротьбу з нею. Реальний початок руйнування основ корупції почнеться, коли наші громадяни зрозуміють банальність « - даючи хабара ти ллєш воду на коріння великого корупційного дерева!»
     Ще не менш важливішим для початку змін є прихід до влади нової політичної еліти, котра готова реально підтримати свій народ, так би мовити, паралельно зверху та служити йому на благо своєї країни - почати займатися реальною ліквідацію вожаків корупції, а не пошуком цапів-відбувайлів. Необхідно займатися пошуком та усуненням реальних причин появи проблеми, а не марно  боротися з її наслідками!
      - Третьою основною перешкодою України на її шляху в майбутнє є те, що в країні за 20 років незалежності, насправді ніколи не було справжньої ринкової економіки, як це є у західних країн, наприклад ЄС.
І ця проблема дуже тісно пов’язана з перешкодою № 1 та №2.
      Наша економіка і надалі залишається не прозорою та не відкритою, відповідно - не привабливою для іноземних інвесторів. Головна причина того - у нас бізнес і влада досі лишаються не відокремленими. Що вже й казати, коли тендер, або право купівлі державного підприємства чи нерухомості виграє зять, чи родич президента, або міністра, чи якогось з функціонерів владної партії. (По аналогічній же причині зараз відбувається не виправданий ріст цін на продукти харчування. Адже власниками крупних фірм посередників, ті, хто накручує ціну, є ті, хто має зв’язки у владі).     
     Вести у нас дуже вдалий бізнес, без сприяння влади не можливо. Ні для кого не є таємницею, що зараз в нашій країні - коли ваш чесний та легальний бізнес починає приносити мільйони, чи сотні тисяч - він вже перестає бути тільки вашим. На місцевому рівні відбувається копіювання дій вищих чиновників місцевими, тільки тут виграють ті, хто пов’язані з місцевою владою. Вона диктує свої умови, своїх постачальників та інше.
     Вагомий аспект ринкової економіки – це конкуренція. Економічна свобода є передумовою конкуренції, змагань за можливість швидше та вигідніше реалізувати свій товар, або послугу. А одними з основних рис ринкової економіки є повна адміністративна незалежність та самостійний вільний вибір свого постачальника сировини та споживачів продукції.
З цією перешкодою ( №3) пов’язано також - зростання % тіньової економіки та низький рівень закордонних інвестицій в нашу економіку, вихід іноземних фірм з нашого ринку.
      - Четвертою основною перешкодою України на її шляху в майбутнє є те, що в нашій країні за 20 років незалежності, по суті, ніколи не було справжньої демократії. І ця проблема насправді, дуже тісно пов’язана з проблемою № 1, №2 та №3.
     Що вже говорити - закони наші гарні лише на папері, а контроль їх виконання відсутній взагалі. А за даної влади, олігархічно-кланової системи та недосконалої державної моделі управління країною, ніякий контроль та виконання законів взагалі не передбачається, і не планується. Хоча ні, здається, в останніх словах була помилка… Адже якщо ваш родич чи батьки є представниками будь-якої з гілок влади, або навіть ви сам, то на вас закони не просто не діють, вони для вас тоді взагалі не писані.     
     - П’ята основна перешкода України на її шляху в майбутнє - це наша Конституція, котра має серйозні недоліки в плані реальної демократії та перспектив розвитку й існування країни в майбутньому в цьому напрямку.
Українська Конституція має такі проблеми:
Перша проблема Конституції – вона постійно змінюється частково або повністю після зміни владної сили в парламенті..
Друга проблема Конституції – вона описує обмежену сферу політичної системи – здебільшого систему центральної влади та пов’язані з нею органи місцевої влади. Повноваження делегуються лише зверху вниз.
Третя проблема Конституції – Народ не є дійсним суб’єктом влади, лише формально, на папері, підчас виборів.
Четверта проблема Конституції  – вона зроблена без жодних натяків на можливе в майбутньому світове лідерство України. Якщо про нього не подбати зараз то його й не буде взагалі!!!
П’ята проблема Конституції – вона не є результатом загальнонародного волевиявлення, вона створена  на основі компромісу інтересів груп впливів.
     Загалом, наша Конституція зараз є нічим іншим як - ширмою для узаконеного злодійства і клаптиком паперу в суперечці самих злодіїв та аферистів від влади за виняткове право нав'язувати свою волю всім іншим. Та зброєю у перманентній війні «голодних мільйонерів» проти «ситих мільярдерів», або всередині їх політичних угруповань за право в черговий раз пограбувати Народ та Державу.
      Конституція України не передбачає ні звіту Президента та нардепів за виконану роботу, ні оцінку їхньої діяльності з боку незалежних контролюючих органів, ні право виборців дати власну оцінку керівництву держави, ні компенсації посадових осіб за завдані збитки.

    - Шоста основна перешкода України на її шляху в майбутнє це - тривала нестабільна політична ситуація в країні та багатовекторність - як похідну маємо хронічну слабкість політичної еліти країни. А все тому, що до влади у нас приходять політичні сили, що кажуть: «- наш шлях - в ЄС». Потім після них приходять інші сили, що кажуть: «- наш брат - Росія, треба бути з нею». Так і смикаємось, то туди, то сюди.
     Але досі ніхто з них, жодна політична партія не підтвердила - не словами, а ділом, що вони є справжня проукраїнська сила, націлена на загальну консолідацію всіх громадян України та реальне розв’язання існуючих першочергових проблем країни. Замість того політики мусолять тему другої державної мови та героїзації історичних осіб. Адже на базі цих тем дуже легко роздувається нова хвиля протистояння в нашому суспільстві, що, звісно, вигідно олігархічним кланам.
     У нас зараз є лише політичні партії з вузькими інтересами, які рвуть країну на шматки та ставлять її у підпорядковане становище, до інших країн, союзів, чи блоків.
     Ніяка з існуючих у нас політичних сил, за 20 років, так і не зрозуміла, чи не хотіла зрозуміти, - що: «Україна стане дійсно незалежною та сильною державою тільки тоді, коли перестане кидатися в обійми то ЄС, то Росії. Обійми останньої часто бувають залізними». І що сама багатовекторність є ніщо інше як геополітична шизофренія.
      - Сьома основна перешкода України на шляху в її майбутнє - це так і не сформована за 20 років чітка національна стратегія та національна ідея - як квінтесенція загального національного проекту розвитку. В нашої держави досі немає прописаної місії, мети та стратегії. Сюди, до сьомої перешкоди, також входить і не менш важлива проблема - відсутність у нас громадського суспільства та криза національної ідентичності.
      - Восьма основна перешкода України на її шляху в майбутнє - це втрата Духовності та духовного простору. Взагалі, в цьому списку, проблема духовності мала б стояти на першому місці, бо крім того, що вона дуже тісно пов’язана з кожною з 8 вище названих проблем-перешкод. Вона - восьма основна перешкода - також тісно пов’язана з іншими проблемами, не менше як то погана екологія та стан медицини в нашій державі.
     Як не крути, а людина духовна не буде виписувати своєму пацієнту рецепт на дорогі ліки, знаючи, що є дешевші, не менш якісніші, лише тому, що він, лікар, отримає за це гарний процент від фамкомпанії. Або власник хімічного заводу - не стане виливати відходи виробництва в річку, розуміючи, що його онуки, чи навіть правнуки можуть в майбутньому відпочивати на її березі.
     Духовність це здатність до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворних дій, які сприяють проявам духу. Історично саме релігія поширювала духовні практики, але духовність не обов’язково релігійна. Духовність може бути не пов’язана з традиційною моральністю. Духовність – не всяка творчість, а лише творчість на рівні фундаментальних перетворень.
      Між іншим, чистота на вулицях є однією з вагомих ознак духовності в країні. І хоч зараз велика частина наших громадян стала ходити до церкви, на релігійні свята, це ніяк не свідчить про реальний початок відродження духовності в нашій країні, бо вона ще в зародку. Бо не лише релігійністю та набожністю засвідчується наявність духовності.
     Бездуховність є також прямим наслідком та спадком того, що Україна довгий час була під радянською імперією. На жаль, дуже мало громадян розуміють сенс та наявність цієї проблеми,хоча не мало з них помічають та стикаються з її ознаками у своєму повсякденному житті, щодня.
А дехто навіть сам, так би мовити, приймає в цьому участь: наприклад - віддає на виборах свій голос за 500грн з думкою « - від мене нічого не залежить». Порада таким людям: треба відкинути ідею власної жалюгідності, що каже « - Від мене особисто, від однієї людини, нічого не залежить». ЗАЛЕЖИТЬ! Від кожного окремо і від усіх разом. І бідність в цій ситуації не є головною ознакою, не всі бідні люди в нашій країні продають свій голос, бо замислюються в якій країні потім житимуть їх онуки. А думаючи, що « - від мене нічого не залежить» ви лише допомагаєте системі та олігархам - вигравати в нерівному бою з народом.
    Тільки та частина культури чи цивілізації, де норми чи мотивації оновлюються та перетворюються, є духовною, і являє собою духовні орієнтири.
     Духовний суверенітет це здатність особи, чи країни до позитивних перетворень фундаментального рівня, на власних засадах без суттєвих запозичень ззовні.
    Пригнічення духу пов’язане з духовним рабством, коли підпорядковуються чужим діям. Втрата духу чи бездуховність,- коли духотворні дії взагалі відсутні.
     Духовний простір це простір комунікації духовних людей, який забезпечує духотворні дії, зокрема по створенню духовних орієнтирів.      Країни, що не мають духовного суверенітету, і які надовго втрачають духовний простір, приречені: вони не мають майбутнього як незалежні країни.

Наслідки пригнічення духу та бездуховності

    Чи може людина жити без духовності? Може, але з великими труднощами, в стані деградації та з ризиком самознищення. Чи може жити ціла країна без духовного суверенітету, без духовного простору, без духовності? Звичайно може, але в історичній перспективі недовго. Народ, який вміє тільки запозичувати чужі фундаментальні еталони, зразки, норми та чужі фундаментальні системи мотивацій, не може ніколи бути вільним. Рано чи пізно він або завойовується, або погоджується на добровільне рабство, або зникає.
     На жаль Україна, здобувши політичний суверенітет, так і не спромоглася здобути, ані економічний, ані тим більше, духовний суверенітет. Причому духовний суверенітет з точки зору перспектив країни є визначальним. Якщо країна має духовний суверенітет, зберігає та відтворює власний духовний простір – навіть втрати економічного чи політичного суверенітету їй не страшні, бо з часом ці суверенітети відтворяться.

Яка духовна ситуація в Україні сьогодні?
     Духовність швидкими темпами втрачається в мові.
Не встигаючи освоюватись в нових словах, нових явищах та нових уявленнях, і тим самим будучи неспроможною розширювати свою синонімічну потужність, українська мова не витримує конкуренції з іншими мовами, наповнюється суржиком та прямими запозиченнями.
     Духовний простір не відтворюється в освіті. Запозичуючи чужі теорії, концепти, освітні практики та підходи всередині мотивацій споживацтва, ми продукуємо духовних калік з інтерпретативним мисленням, і обмеженими творчими здібностями.
     Політика втратила духовні орієнтири та зайнята телеімітаціями (на зразок Шоу Шустера). З часу отримання незалежності в Україні не зроблено жодного перетворення фундаментального рівня, в жодній сфері життя. Українство зазнає пригнічення духу, і стає бездуховним.

     
     1.2. Підсумок короткого переліку та аналізу основних перешкод на шляху майбутнього розвитку України - все є взаємопов’язано!
     
      Як наслідок, всіх цих восьми перешкод разом узятих, у громадян нашої країни виникає, так званий синдром залежності від влади, а саме бажаємо сильної руки, або царя, що начебто вирішить всі наші проблеми помахом однієї руки. Причини такого бажання є зрозумілими в принципі. Психологи кажуть, що цей синдром є наслідком того, що ми живемо в умовах постійних змін. Разом з тим, ці вісім основних перешкод породжують і породжуватимуть нові не менш гострі, пов’язані одне з одним, проблеми.
     
     Ці проблеми наші не були б такими гострими та серйозними якби в нашого народу не була б так сильно ослаблена національна солідарність! Тому відразу пригадуються повість, великого українського кінорежисера, письменника, сценариста та художника Олександра Довженко «Україна у вогні».
     Ця повість була написана в 1943 році, і Сталін заборонив друкувати та екранізувати її тоді. В цій повісті знаходиться ключ до розуміння всіх наших проблем, навіть сьогодні у 21 столітті. Тому маю привести тут малесенький уривок котрий і розкриває той ключ - розмова двох німецьких офіцерів про українців:
          — Їх не можна підкорити. їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
       
        — О!
       
        — Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.
         
         — Йа фатер! Ми будемо нищити їх, лише по-скільки кожний солдат мусить убить ворога, і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!
         
         — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнемо — ми пропали.
         
         — Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!

***

     Загальний висновок до першої глави:
     Якщо прислухатися до тих теоретиків, що порівнювали будь-яку державу із живим організмом, то сміливо можна казати: - організм під назвою Україна серйозно, і давно, хворий; хвороба прогресує швидкими темпами, і вона вже готова захопити та зжерти весь організм, із середини. Але попри все те прогресування хвороби, ще є антитіла завдяки яким залишився невеликий, проте, все ж, опір та серйозна надія на виздоровлення всього тіла.
     Звичайно це виздоровлення не буде легким та швидким. Бо якщо всі інші клітини цього тіла не схаменуться, не почнуть діяти на благо всього тіла, то нічого не вийде…
     Насамперед має бути створений серйозний та довгостроковий план, по організації визволення тіла від смертельної хвороби та консолідації тих, хто зараз є антитілами. Далі має бути ефективний та унікальний курс відновлення, реставрація, органів та частин тіла, що є пошкодженими та сильно зараженими хворобою. І найголовніше - має бути реалізована модель, за якою дане тіло має жити в майбутньому, щоб ніколи більше не допускати такого серйозного захворювання. 

Глава 2. Головне питання…Бути чи не бути.

     2.1. Найголовнішою проблемою у світі на сьогоднішній день є відсутність, як такої, ідеї-формули оптимального устрою Суспільства та механізму реалізації основних прав громадян, головною з яких є незаперечне право кожного бути джерелом влади в своїй Державі. Крім того, в Україні ще немає жодної великої суспільно-політичної сили, реально зацікавленої в добробуті Народу більше, ніж у своєму власному (інакше місця в списках партій і до органів управління не купувалися б за величезні гроші). А всі заяви лідерів партій про необхідність змінювати правлячу еліту мають прихований підтекст: «Пограбували - дайте і іншим, набити кишені».
Те, що при цьому в Народу залишається право лише міняти одних злодіїв на інших розуміється ними як належне.
     Причому, це правило, яке вони самочинно узаконили в Конституції - завуалювавши його під механізмом «політичної боротьби» партійних організацій. А по-простому - банд-формувань. Або ОЗУ (організованих злочинних угрупувань), що наділили своїх членів статусом недоторканності, вседозволеності й безвідповідальності. Злодії в законі, що влаштували свої «малини» й розставляють своїх на всіх вертикалях та гілках управління. Наклали в Державі особисту мзду на все, що дає дохід(паспорти та держбланки робить приватна фірма). Ті, що смокчуть з організму Суспільства останні соки, збиваючи його в тугі особисті внески в місцевих та зарубіжних банках.

      Дана система породила в Україні не тільки безкарність, а й ілюзію, що так буде тривати вічно.
Наслідком цього стали:

- Перманентна війна «голодних мільйонерів» проти «ситих мільярдерів», або всередині їх політичних угруповань - за право в черговий раз пограбувати Народ та Державу;
- Нехтування не тільки інтересами всього Суспільства, а й існуючими законами, а звідси:
- повна анархія на всіх рівнях державного управління;
- безвідповідальність усіх гілок державної влади один перед одним, і самим Суспільством.
- відсутність механізмів прямого та постійного впливу Народу на своїх слуг.

Що породжує:

- Неможливість скасовувати або впливати на відверто злочинні рішення політиків, а звідси:
- Безкарність «владоможців» - що породжує тотальне беззаконня, і «право сильного» робити все, що йому заманеться.
- Конституція стала ширмою для узаконеного злодійства, і клаптиком паперу в суперечці самих злодіїв і аферистів за виняткове право нав'язувати свою волю всім іншим.

     Існуючі на сьогодні формули обрання тих, хто представляє владу, тобто інтереси окремих груп, на сьогодні застаріли, і стають причиною найгостріших політичних конфліктів та протистоянь. Формула передачі влади людей у вигляді повноважень делегатам - на всі рівні виборних посад і означає початкове закладання в даний механізм бомби - в руках тих, хто сприяв розкручуванню даних кандидатів. А за відсутності юридичного документа відповідальності - робить ці пости бажаною здобиччю, для самих аморальних та користолюбних.

     Конституційна «Влада Народу», що реалізується через нинішню систему демократії, у всіх випадках призводить до одного результату - реальної влади олігархії й світового капіталу.
Як тільки Суспільство відпускає справу реалізації своєї влади на самоплив, то його відразу прибирають до рук спритні політики.
І протягом буквально декількох років, найбільш ідеальна, на перший погляд, теорія демократії змінюється на практиці олігархічною диктатурою. Нехай й прихованою під мішурою «всенародних виборів», і величання «народною республікою». Що й підтверджувала нам у всіх випадках Історія.

     2.2. Тож постає одне-єдине питання, але це питання від котрого залежиться все подальше майбутнє держави, що зветься Україна. Перефразовуючи відоме «бути чи не бути» я сформую його так: «хто чи що, і головне яким чином, зможе врешті-решт розв’язати ці наші 8 основних перешкод»? «Який спосіб та курс він має обрати при вирішенні цих перешкод-проблем, що породжують десятки інших похідних, що майже не поступаються основним по значенню, і так само сильно гальмують шлях країни в майбутнє»?
     Хтось відразу скаже мені: «цим хто чи що буде прихід до влади президента - справжнього патріота та політичної сили, що несе таке ж значення у собі». Так Україна давно чекає такої людини та його політичної сили, проте поки що наш народ має лише обман. То ж може вже треба щось змінювати, а не лише чекати його пришестя?
     Бо спираючись на нашу свіжу історію, я маю серйозні сумніви стосовно ефективності роботи так званого президента - справжнього патріота. Сумніви заключаються в тому, що за нині існуючої системи державного управління в країні новий президент-патріот, хай він буде навіть тричі патріотом, не зможе реалізувати відродження країни та розв’язання наших 8 основних перешкод, а лише матиме можливість часткового їх вирішення. Що, звісно, ні до чого корисного не приведе, бо часткове вирішення 8 основних перешкод лише укріплює ці проблеми нашої держави.
      Будь-яка реформа, яку розпочне президент-патріот (його партія), на вирішення однієї чи декількох відразу перешкод-проблем, наведених мною у першій главі, зіткнеться з величезними проблемами та перепонами, не стільки адміністративно бюрократичного апарату держави, скільки із нутрощами самої системи, що породжує своїх клонів за замовчуванням.
     Так, можна звільнити всіх чиновників під чисту, і набрати нових та чистих працівників. Але ніхто не гарантує, що згодом нові не почнуть брати хабарі та чинити тиск на підприємців. Якщо, звісно, паралельно зі звільненням старих не змінити умови гри. Головне тут питання не «що», а як саме треба змінити систему? Необхідно кардинально змінити умови роботи та відповідальності чиновників, змінити модель управління ним, із обов’язковим закріпленням цього у головному законі країни - Конституції. Змінити треба все так, щоб більше не було потреб постійно робити зміни.
    Що ж треба змінити, з чого треба розпочати?? - спитаєте ви. 
«- З головних недоліків демократії, демократії по-українськи!» - скажу я.

Для лінивих та нетерплячих, а також тих хто має ліміт часу - тут можна перейти до прочитання №2 частини ПВЄ. Але попереджаю вас, що в такий спосіб у потім з'явиться ще більше незрозумілостей та запитань, і пізніше вам все таки доведеться прочитати, те що ви перестрибнули.

Глава 3. Головні недоліки демократії по-українськи.

     3.1. Відповідь на питання про те, що ж являють собою головні недоліки демократії по-українськи, звучить в першу чергу так.
     Перший головний недолік: всі наші політичні партії, як ті, що при владі, так і ті, що в опозиції, створені не для служіння своєму народу, чи підняттю рівня життя цієї країни. Вони створені по принципу ЗАТ, для служіння та просування вузьких корпоративних інтересів тільки своїх інвесторів. Відповідно такі партії не мають ніякого інтересу в консолідації народу та створенні громадянського суспільства. Бо це заперечує їхнім цілям та стратегії, корпоративним планам.     
    Другий головний недолік: виборці, тобто народ, в нашій країні досі не . мають жодної можливості відкликати назад свого депутата (що вже казати про міністра чи президента), якщо той не справляється або ігнорує свої обов’язки перед своїми виборцями. Звісно, так буде й далі доки у нас при владі, як і в опозиції, знаходяться партії -ЗАТ.
     Третій головний недолік: в нашій країні досі не має реального місцевого самоврядування. Те що є нагадує скоріше фарс. Відгадайте загадку: яка найкоротша стаття нинішньої Конституції? Найкоротшою статтею Конституції є стаття про місцеве самоврядування (стаття №7) :
«В Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування».
Це – ганьба саме по собі.
     Але ж в статті 5 Конституції України сказано про те, що - джерелом влади в Україні є НАРОД, як носій суверенітету (тобто, верховенства влади) в державі - 5 стаття: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Проте, насправді, ця стаття діє лише частково (народ стає владою лише в день виборів).
     Тому на виконання 5-ї статті Конституції необхідно забезпечити законодавчий механізм РЕАЛЬНОГО НАРОДОВЛАДДЯ, коли слуги народу всіх рівнів не лише обиратимуться, а й постійно і жорстко контролюватимуться народом. Напевно, має існувати колективний суб'єкт народовладдя, куди ввійшли б не тільки політичні партії, а й громадські організації, представники інтелігенції. Він обирався б усім суспільством, а далі сам призначав би виконавців у сферах нинішніх гілок державного управління (Див далі проект ЄЦГР).

     Що ж дасть поштовх для створення реального громадянського суспільства в Україні? Лише одне - створення в країні реального місцевого самоврядування! Воно має бути обов'язково ефективним, інакше кажучи діяти одночасно в обидва напрямки - не лише як спосіб організованого звернення народу до влади (вчасності до найвищої), щоб вирішити свої проблеми, але і як реальний діалог влади зі своїм народом. Наприклад перед підписанням важливих, проте компромісних міжнародних угод. Ефективне самоврядування має сприяти постійному моніторингу, як народу щодо дій влади, так і владі, стосовно звернень та проблем народу.
    Наявність ефективного самоврядування має покінчити з фарсом, що зараз зветься «спілкування президента України з народом України». Котре відбувається в режимі так званого телемосту, в запису, або перезапису з 30 хвилинною затримкою, щоб встигнути вирізати все зайве. Та головне, що «спілкується» президент з групками людей, котрих підготували із своїх адміністрацій губернатори.
     Ефективне самоврядування не лише допоможе в розвитку країни та поступовому подоланню основних перешкод на шляху в майбутнє, а й допоможе в ефективній роботі президенту (партії), що не лише називає себе справжнім патріотом на словах, але і є таким насправді по своїй суті.
     Те, що за 20 років жодний президент реально не потурбувався про створення місцевого самоврядування, означає, що всі вони патріотами були лише на словах. Адже у нас як при владі, як і в опозиції знаходяться партії ЗАТ, і їм зовсім не потрібно щоб у нас існувала самоврядна громада, котра вже добре відрізняється від просто народу тим, що вона вже є самоорганізованим політично активним суспільством, яке здатне вимагати від влади або самостійно приймати будь-які політичні рішення. Стосовно того як влаштувати в Україні ефективне місцеве самоврядування йтиметься далі, в окремій главі.

     3.2. А ви хоч раз замислювались про те чому в «демократичній» країні - Україні - президент, що переміг на виборах, набравши трохи більше 45% голосів чинить політику, що різко не співпадає з думкою решти 55% її громадян??? А бригадири його партії, партії-влади заявляють мовляв:     «- все нормально, це ж і є демократія, ми перемогли на виборах, тепер ми керуємо процесом та обираємо вектор розвитку країни». 
     Хочеться спитати їх: « - А як же тоді славнозвісне «- Почую кожного!» ??? Адже президент, котрий хоче об’єднати та підняти Україну, має зважати та прислухатися до думки не лише тих, хто віддав йому свій голос. Незалежно від того виграв він вибори набравши 45% чи 51%.                           
     Взагалі у нас частенько політика наших президентів виглядала, або дійсно була відверто анти державною, антинаціональною чи просто направленою на угоду лише якійсь одній частині населення країни, або навіть тільки для одного вузького її прошарку - олігархів.
Я запитую у вас: «- по-вашому це є нормально???».
    Хтось з вас, звісно, назве приклади зміни влади в таких країнах як США та Великобританія, у тому сенсі, що коли Демократи чи Консерватори змінюють Республіканців чи Лібералів, то нова влада починає впроваджувати власний курс розвитку країни... Тоді вас треба виправити… Коли в США чи у Великій-Британії змінюється влада, жодна нова влада там не починає вести антидержавні дії. Жодна нова влада у США чи у Великій-Британії не займається здачею державних інтересів чи територій іншим країнам. Стратегія держави може там і змінюється та вектор (курс) розвитку змінюється дуже мало.
     Так США та Велика-Британія є світовими лідерами, але це не означає, що раз ми не є зараз світовими лідерами, ми маємо постійно змінювати свій вектор після кожних президентських чи парламентських виборів. Навпаки ми маємо бути з цим змінами це більш педантичнішими. Адже Україна не зможи втримати цивілізаційні виклики 21 століття, якщо й на далі ми будемо дозволяти своєму президенту чи його партії влади кожного разу після виборів змінювати вектор та політику держави, якщо ми будемо дозволяти президенту виконувати свою програму для однієї частини громадян і нехтувати своїми обов’язками перед рештою народу - тих хто не голосував за нього…То не буде гарного й стабільного майбутнього в такій країні.
      Якщо хтось не знає то - Демокра́тія (з грец. δῆμος + κράτος = народ + влада = «влада народу») — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія). Демократію розуміють як відповідальне правління.
Між іншим, я чудово розумію, що у світі зараз немає прямої демократії як такої, а лише є представницька.
     В представницькій демократії громадяни здійснюють те ж право через вибраних ними депутатів та інших посадових осіб шляхом делегування їм частини власних прав, при цьому вибрані керівники приймають рішення з урахуванням вподобань керуючих і відповідають перед ними за свої дії.  - А хтось із нашої влади за 20 років відповідав за свої дій та вчинки перед народом???
     Тобто виходить, що у нашій країні, або постійно відбувається підміна понять самої сутності демократії, або просто влада ділить громадян України на сорти. Я схильний вважати що і те і друге. Вони виконують обіцянки дані не народу, а своїм спонсорам - олігархам.
     А ще я переконаний що наш політичний режим за 20 років незалежності взагалі не має права називатися демократією. У нас є охлократія, а ще ми семимильними кроками наближаємося до чогось середнього між олігархією та плутократією.
Охлократія — це влада над натовпом, здійснювана тіньовими центрами сили. Вона реалізується як за допомогою прихованих маніпуляцій, так і шляхом відверто-демонстративного терору, а також через системні зусилля, спрямовані на моральне розкладання та організаційне розчленування народу, цілеспрямоване зведення його до рівня натовпу (охлосу). Задля власного самозбереження і самовідтворення охлократична система послідовно намагається перетворити народ на бездумне і безвольне бидло, не здатне до мислення та опору.
Олігархія (грец. ὀλιγαρχία(oligarchia), от грец. ὀλίγον(oligon), «небагато» и грец. ἀρχή(arche), «влада») — форма правління державою, при котрій влада сконцентрована в руках вузького кола осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не всезагальному благу.
    У нас зараз все йде до - Олігархічної демократії, котра дозволяє тільки крупним власникам приймати безпосередню участь в управлінні державою і гарантує їм громадянські права. Виборче право зазнає майнових обмежень.
Проте поки що у нас є лише споріднена модель цього, котрою являється - плутократія, де правлячий клас проводить політику переважно в інтересах крупного капіталу.
Плутократія (грец. πλοῦτος — багатство, κράτος — правління) — форма правління, коли рішення уряду визначається думкою не всього народу, а впливового класу багатих людей, при цьому існує глибока соціальна нерівність та низька соціальна мобільність.
Плутократія являється приватним випадком олігархії — режиму, при котрому реальна влада знаходиться у невеликого кола осіб (наприклад, знаті, військових, партійної верхівки або родичів правителя).Але частіше цей термін використовується по відношенню до держав, де багаті класи, не маючи формальних переваг, гарантованих законом, фактично користуються преважним впливом на виборах і взагалі на хід державного життя.
      Що ж робити нам, простим громадянам, щоб реалізувати в нашій країні те, що може щиро називатися - справжня демократія?
      Все просто  - для початку використовувати вже наявні закони Конституції та посилання на інші правові національні та міжнародні акти по самоорганізації!
     І почати з того, що структурувати СУСПІЛЬСТВО - допомогти самоорганізуватися людям за їх основними інтересами, по формам трудової діяльності, за духовними принципами і т.д. Тому що тільки за наявності структурованості суспільства Воля, і інтереси окремих особистостей можуть стати Концентрованою Силою. А це значить, що і владою в державі над тими, хто взяв на себе зобов’язання її добровільно реалізовувати. ( див у другій частині ПВЄ - Територіально-Галузева Стратифікація.)

     3.3 З цього всього випливають такі критерії для партії справжнього президента-патріота:
      Він та його однодумці мають розпочати формування в Україні партії НЕ «ЗАТ», а тієї що РЕАЛЬНО займалася б консолідацією громадян, щоб була загально консолідуючою та справді проукраїнською партією (не за лівих, не за правих, а за народ України)…Партія нового типу, яка здатні діяти програмно, впродовж декількох поколінь, НЕ ПРОГРАМОЮ ВЛАСНОГО ІСНУВАННЯ ТА ПАНУВАННЯ, А ПРОГРАМОЮ РОЗВИТКУ КРАЇНИ. А цей масштаб завдань потребуватиме нових менеджерів, і консультантів з іншими цілями (див. основна перешкода України на її шляху в майбутнє №6) - котрі добре зрозуміють, що без супер-ідеї та проекту, котрий стане «народним хітом» - їм ніколи в життя не реалізувати власні амбіції та лідерський потенціал.
Другий критерій: він має закласти РЕАЛЬНИЙ надійний фундамент для створення в Україні громадського суспільства та надійної і ефективної моделі місцевого самоврядування (все що робилося до цього дня було лише словами, пустопорожніми обіцянкам).
Третій критерій: створити реальні можливості впливу народу на діяльність тих, кого вони обрали до влади, з повно легітимним правом відозви неугодного виборцям депутата (міністра та головного менеджера держави - президента).

     Це є перші основні три критерії-вимоги, без їх виконання ніколи не вдасться виконати наступне: створити справжньої ринкової економіки, подолати корупцію, реалізувати істино демократичні засад в країні, оновити конституцію, стабілізувати політичну ситуацію в країні, створити та реалізувати - чітку національну стратегію та національну ідею, відродити духовність, покінчити з багатовекторністю в країні.

     Отже якщо кандидат в президенти та його партія, є щирим патріотом України лише на словах, а насправді не має намірів прислухатися до 8 основних перешкод України на її майбутньому шляху розвитку та ліквідувати головні недоліки демократії по-українськи, то такій партії та її лідеру взагалі не варто йти в українську політику, а виборцям немає сенсу звертати на них увагу. Адже там, в нашій політиці, зараз таких, як вони, цілком пре-достатньо.
Народ України, що вже був не раз обдурений, не поведеться так просто на новий обман. А може навіть і взагалі проігнорує появу на арені новеньких чергових «патріотів». Проте для того хто все ж щирий у своїх словах, діях та намірах існує один рецепт…точніше напрям.

Для лінивих та нетерплячих, а також тих хто має ліміт часу - тут можна перейти до прочитання №2 частини ПВЄ. Але попереджаю вас, що в такий спосіб у потім з'явиться ще більше незрозумілостей та запитань, і пізніше вам все таки доведеться прочитати, те що ви перестрибнули.

Глава 4. Напрям подолання недоліків демократії по-українськи.

    Які ж вони, ці напрями подолання недоліків демократії по-українськи?
І чи існують вони взагалі? Невже те що є зараз - модель управлінні державою, є найкращою формою, і кращого просто не вигадати?
    Звісно ж шляхи існують, і вони, як я вже казав ще у передмові, не будуть стандартними чи банальними, бо наші з вами проблеми є, на жаль, так чи інакше унікальними. Проте для людини, що вміє міркувати не банальними людськими стандартами, для людини, що добре розуміється на процесах в середині організму людини (держави), ці шляхи взагалі здадуться звичайнісінькими.
    Тепер я хочу привести до вашої уваги статтю експерта з політології, а саме - Сергія Дацюка з Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика». Відразу хочу зазначити - особисто я не є 100% прихильником робіт Сергія Дацюка. Є такі його статті, з якими я не згодний, є такі, з якими на 50 чи 90%. Проте ті, що будуть приведені тут, є максимально вірні й близькі до головної суті ПВЄ. 

Тож прошу вас зараз, шановний читач, прочитати в додатку статтю Сергія Дацюка що має назву - «ПЕРЕЗАСНУВАННЯ КРАЇНИ».

4.1    Як бачимо по цій статті, Сергій Дацюк піднімає ряд важливих питань, пов’язаних одне з одним, котрі також були приведені в ПВЄ раніше.
     Зокрема Сергій Дацюк наводить:
     Четверту; П’яту; Шоста та Сьому основну перешкоду України на її шляху в майбутнє. А також - Перший; Другий та Третій недолік демократії по-українськи, за версією ПВЄ.
     Дацюк каже, що - «Мова йде про переформулювання статті 5 Конституції: джерелом влади в Україні є самоврядні громади. А здійснення влади відбувається в реальному процесі самоврядування. Справжньою причиною відсутності переходу від демократичної влади до самоврядування є опір представників традиційної демократичної влади в усьому світі». 

Тобто якщо нам нічого не робити для цього переходу та реформації взагалі, мотивуючи тим, що це не можливо реалізувати, бо це є просто неможливим, то звичайно треба відразу усвідомити та змиритися, що тоді ваші власні онуки житимуть в країні, що точно зватимется вже буферною зоною (прокладкою), а не Україною. І змінити те можна буде лише затяжною кровавою громадянською війною, де пролється кров ваших рідних.

Дацюк пропонує: - Країну перезаснувати, створивши більш складну і сучасну структуру влади, яка спрямована на вихід України з ситуації зовнішнього управління. Ми маємо замінити демократію як делеговану владу маніпуляції більшістю через вибори заздалегідь пропонованих альтернатив – на самоврядування, де делегування повноважень відбувається знизу, на певний час, при безпосередньому контролі громадськості.
Ми маємо здійснити переворот в світобаченні влади як самоврядування з точки зору повноважень.
Як влаштована демократія? Ми як абстрактний народ, тобто в маніпульований владою спосіб, обираємо цю владу, яка нібито представляє наші інтереси. Далі вже влада делегує тим чи іншим органам так званого місцевого самоврядування визначені нею повноваження.
Бо потрібно робити все навпаки. Повноваження делегуються не зверху вниз, а знизу вверх. Те, що сформулював Президент – принцип демократичного самоврядування. Те, що потрібно нам, – принцип безпосереднього самоврядування, також відомий як принцип субсидіарності.
Отже мова йде про зміну принципу влади – від демократичного принципу «publiсa per procura»1 ми маємо перейти до принципу самоврядності.
Це означає, що будь-яка політична реформа досі була спробою влади перерозподілити повноваження між традиційними трьома гілками влади: законодавчою, виконавчою та судовою. Ми ж говоримо про перезаснування країни, коли саме четвертий тип влади – самоврядування – стає основою врядування в країні.

4.2  Зрозуміло що у читача може зараз постають купа питань: Як саме можна замінити демократію делегованої влади на самоврядування, де делегування повноважень відбувається знизу, на певний час, при безпосередньому контролі громадськості?
Як можливо перезаснувати, країну створивши більш складну і сучасну структуру влади? Чи можливо взагалі створити четвертий тип влади – самоврядування? Як досягнути цієї субсидірності, що воно взагалі таке??
Про все це буде далі, детальніше. Зараз же продовжимо визначатися з новим терміном.
Субсидіа́рність (від лат. subsidiarius — допоміжний) — організаційний та правовий принцип, згідно до якого задачі мають вирішуватися  на самому низькому, малому або віддаленому від центру рівні, на котрому їх рішення можливе та ефективне. До сфер що застосовується даний принцип відноситься теорія держави та права, політологія, менеджмент, кібернетика, інформатика.
Ідея субсидіарності близька децентралізації. Цей принцип став частиною Прав Європейського союзу як один з основних механізмів стримування централізації.
Згідно субсидіарности, влада має бути як можна ближче до громадян. Держава має проявляти ініціативу тільки в тих питаннях, де можливостей незалежних приватних осіб (громадян) та організацій виявляється недостатньо. У випадках, якщо задача може бути вирішена на місцевому рівні так же ефективно, як і на національному рівні, слід надати перевагу місцевому рівню. Принцип відноситься не тільки до урядів, але й взагалі до всіх: партій, корпорацій, профсоюзів, лідерів політичних блоків, крупних власників та фінансистів м’ясо.
Принцип субсидіарності виходить з автономії особистості та почуття власної гідності. Всі форми суспільства, від родини до міжнародних органів, повинні служити людині. Звідси також слідує, що джерелом політичної влади є народ. Разом з тим персоналізм стверджує, що люди по своїй природі відчувають потребу в спілкуванні та членстві в елементарних осередках суспільства, таких як сім’я, церковний прихід, професійне товариство, волонтерська організація. Ці осередки виконують роль посередників між людиною та більш крупними структурами, і тим самим наділяють його реальною владою. Дана схема відтворюється на рівні середніх та крупних суспільних структур. Звідси робиться висновок, що делегування владних повноважень більш високим рівням має здійснюватися виключно по мірі необхідності. Держава може користуватися своєю владою тільки в той мірі, в якій це необхідно для загального блага.
З етичної точки зору, субсидіарність зобов’язує державу та суспільство до створення умов для повноцінного розвитку особистості, в тому числі, забезпечення соціально-економічних прав людини. Держава зобов’язана  поважати незалежність окремих людей та організацій, але при цьому має сприяти встановленню зв’язків між ними. Хоча вона не вправі накладати обмеження на справедливі вимоги особи, вона повинно захищати одних членів суспільства від шкоди, пов’язаної з приватними інтересами інших.
Субсидіарність не тільки визнає наявність обмежень в центральної влади, але й пропонує методику визначення об’єму повноважень.
В субсидіарності використовується ряд критеріїв:
Близькість влади до громадян. Політичні рішення повинні прийматися на рівні, як можна більш близькому до населення.
Достатність. Чи можуть поставленні цілі бути досягнуті в достатній мірі на більш низьких рівнях (в том числі, самими громадянами).
Користь. Чи буде рішення задачі на більш високому рівні більш ефективним або вигідним.

4.3 Багато хто на жаль твердо впевнений що субсидіарність це начебто і є федералізація. Тому аби розширити ваш власний інтелектуальний рівень та навчитися розрізняти два схожих але різних терміна, а також дві форми самої субсидіарності - прошу вас прочитати далі в додатку статтю під назвою:
«Принцип субсидіарності ЄС, і межі його застосування в Україні» (автор Олексій Їжак ).

Як бачимо по цій статті, стає зрозуміло тим хто не знав раніше, що на політичному рівні терміном "субсидіарність" оперують в основному ті сили, які вимагають федералізації України. В результаті, цей термін набуває кон'юнктурного політичного забарвлення, і може стати жертвою боротьби за консолідацію українського суспільства.
Ця проблема невідповідності між об'єктивним значенням принципу субсидіарності для України, і його суб'єктивним сприйняттям політичними силами вимагає вирішення.

Слово латинського походження "субсидіарність" в українському перекладі означає додатковість, другорядність, залишковість. Субсидіарність влади, таким чином, означає, що вищі ланки керування мають бути додатковими або другорядними при вирішенні задач, які виникають на нижніх ланках. Іншими словами, принцип субсидіарності вимагає розбудови системи врядування не зверху вниз, а знизу вверх.

Принципово, для цього існують дві можливі форми.

Також стає зрозуміло, що є дві форми субсидіарності:
Перша форма субсидіарності - інкапсуляція повноважень нижніх ланок управління від втручання верхніх. Встановлює додаткові рамки для президентської вертикалі влади та стимулює розвиток парламентських форм врядування. Ця форма допускає управлінські вертикалі, однак забороняє наскрізне керування зверху вниз, тобто перебирання верхніми ланками повноважень нижніх. Повноваження, таким чином, розподіляються знизу вверх за залишковим принципом: верхнім ланкам передаються тільки ті з них, які залишились нерозподіленими після визначення повноважень нижніх.

Хочу зазначити що ПВЄ бере до уваги лише цю першу форму субсидіарності так як є противником федералізації України! 

Друга форма субсидіарності - децентралізація влади. За цією схемою верхні линки отримують від нижніх обмежене коло функцій і діють, фактично, на одному з ними рівні. Ця форма ілюструється діяльністю деяких федеративних утворень. Федеральний центр, наприклад, може отримати повноваження щодо зовнішньої політики та безпеки, однак не мати при цьому повноважень щодо соціально-економічного життя суб'єктів федерації. Або навпаки: Європейська комісія, наприклад, має широкі повноваження щодо керування спільними ринками ЄС (окрім виробництва оборонної продукції), однак зовнішня політика і безпека залишається прерогативою національних урядів. Показово, що Європейська комісія представлена в деяких міжнародних організаціях разом з окремими членами ЄС, тобто суб'єкти федерації і федеральний центр виступають у даному разі як рівні.

Проте перераховані обмеження та важливі перестороги на застосування принципу субсидіарності вимагають бути вкрай уважними та провести багато досліджень перед прямим застосуванням в реальних умовах України. Важливими є зауваження та історичні нагадування на кшталт: Відомою є думка, що українська політична традиція вимагає парламентського правління. Однак відомим є і той факт, що слідування цій традиції більшу частину української історії супроводжувалось відсутністю власної політично незалежної держави. Набуття незалежності у 1991 році було щільно пов'язане з введенням посади Президента, який обирався прямим голосуванням. 
Та: Ідея впровадження в Україні такої форми субсидіарності як децентралізація влади має безпосереднє відношення до планів збільшення повноважень регіонів. З цим пов'язані певні проблеми, навіть якщо відкинути вкрай суперечливу перспективу федералізації.
Перша проблема полягає у тому, що східні і західні регіони країни мають різні пріоритети щодо вибору зовнішньоекономічних партнерів. Надання регіонам більших прав потенційно може призвести до ситуації, коли внутрішні зв'язки між ними не зможуть протистояти різновекторним зовнішньоекономічним впливам.

ПВЄ не має мети збільшення повноважень регіонів, як за умов федералізації, а лише має план надання - прав та можливостей областям та містам України, що вже й так належать їм зараз за конституцією, але не виконуються з тих чи інших причин.
Хочу ще раз зазначити що ПВЄ проти федералізації та регіоналізації України!!!Бо спостерігаються їх мінуси, особливо що стосується теперішньої ситуації в нашій країні, про які вже було зазначено в останній статі - Федералізація - це крайня форма субсидіарності. Принцип субсидіарності сповідують всі країни Європи (говорять, навіть, про Європу, що вона складається з регіонів, а не країн), але федеративними є тільки невелика їх кількість - Австрія, Бельгія, Боснія та Герцеговина, Німеччина, Сербія та Чорногорія, Швейцарія. Судячи з коментарів, які дають представники політичних сил, що проголошують серед своїх програмних цілей федералізацію України, сутнісні ознаки федералізму цими силами не усвідомлюються. Адже федерація - це не тільки адміністративна та бюджетна автономія регіонів. Парламенти федерацій завжди двопалатні (проте, не всі країни з двопалатними парламентами є федераціями), а суб'єкти федерацій, як правило, мають власні конституції та громадянство (на додаток до федерального). Однак, головне, про що майже ніколи не згадують прихильники федеративного устрою України, це те, що у федеративній державі законодавство завжди (!!!) ділиться на федеративне та суб'єктів федерації, тобто законодавчі органи суб'єктів можуть приймати власні закони, відповідно до яких здійснюється їх судочинство. На нинішньому етапі державного будівництва України це було б явно деструктивним!!!
Тому ось це момент є дуже важливим для ПВЄ, і далі, в наступних главах, він проходитиме червоною ниткою -
Субсидіарність у формі федералізації, навпаки, сприяла би територіальному розмежуванню з непередбачуваними наслідками. Тобто субсидіарність в Україні можлива до тієї межі, до якої зберігається унітарний устрій держави.

Також ПВЄ наголошує на таких слова: 
Можна визначити такі межі застосування європейського принципу субсидіарності в Україні:

1. Принцип субсидіарності не повинен застосовуватись до сектору безпеки України (за окремими виключеннями).
2. Зменшення повноважень Президента України у рамках впровадження принципу субсидіарності не повинне торкатись його зовнішньополітичних функцій.
3. Застосування принципу субсидіарності не повинне вести до федералізації України.
4. Бюджетна субсидіарність не повинна спричиняти нерівність регіонів України за ступенем людського розвитку.

4.4  Тепер я прошу вас шановний читач прочитати в додатку статтю Сергія Дацюка що зветься - «СТРАТЕГУВАННЯ».

Як бачимо по цій статті, Сергій Дацюк тут також піднімає ряд важливих питань, пов’язаних між собою, котрі приведені в ПВЄ раніше.
     Зокрема в цій статті Сергій Дацюк каже, що Стратегія – інструмент багатомірного рефлексивного мислення, який не доступний широкому загалу. Стратегування – інструмент здебільшого елітний.
Найбільша таємниця успішних країн чи навіть цивілізацій – визнання стратегічної влади як частково демократичної задля світового лідерства своєї культурної ідентичності. Такі успішні стратегічні цивілізації пропонують назовні іншим країнам – саму демократію без стратегічної влади. Якщо ці інші країни погоджуються на пропоновану демократію без стратегічної влади, то це невідворотно веде їх до культурної асиміляції в цивілізаціях, які є носіями світових стратегій. В стратегічних цивілізаціях демократія контролює тільки видимі і загально зрозумілі аспекти стратегування – самих стратегів, соціальні інститути стратегування, вплив стратегічної влади на інші традиційні гілки влади.
Дацюк пропонує - В новій політичній системі України має бути описаний новий тип влади – стратегічна, тобто інша, ніж судова, виконавча, законодавча і вже описане нами самоврядування.
Стратегування – спосіб багатомірного (багатофокусного) самостійного управління розвитком, коли враховують довгострокові стратегії різних зовнішніх стратегічних гравців і на противагу їм розробляють та впроваджують свої стратегії.
Принцип системності стратегування.
Стратегування може бути ефективним не в разі існування стратегій чи стратегічних органів, а за умови наявності складної інституційне стратегування (Інститут Стратегування та інші інститути, до компетенції яких має бути віднесене стратегування сценарне та ігрове, тобто більш складніші стратегії щодо конкретних сценаріїв та стратегічних ігор влади, наприклад, в сфері закупки);
елітне стратегування, що відбувається на «стратегічні раді» – ще більш складна стратегія на більш довгий термін, яка є принципово не публічною і часто відомою для дуже небагатьох навіть з представників влади.

     Зрозуміло, що можуть знов поставати питання: Як саме можна досягнути реалізації у нас стратегічної влади та як створити стратегічні органи?? Проте в цій главі не буде озвучено конкретних відповідей. Всі вони будуть у наступній, але щоб зрозуміти її суть треба дочитати до кінця цю роботу.

   
     Далі прошу вас шановний читач прочитати підряд в додатку такі статті Сергія Дацюка: - «ПРИНЦИПИ НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ»; «ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ДЕМОКРАТИЧНОЮ ВЛАДОЮ?»; «ЧИ МОЖЕ ПРИЙТИ ДО ВЛАДИ В УКРАЇНІ СТРАТЕГІЧНА ЕЛІТА ДЕМОКРА ТИЧНИМ ШЛЯХОМ ?».

4.5. Наведені нижчі уривки та абзаци - най важливіші з цих трьох статей: «ПРИНЦИПИ НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ»

а) Щоб прийняти ефективно діючу Конституцію надовго, повинні бути власні оригінальні теорії права, які би не просто узагальнювали інтереси соціальних прошарків суспільства на найзагальнішому рівні,
а пропонували принципи соціальної ефективності Конституції.
Тобто до створення нової Конституції ми маємо відповісти на питання: що означає «соціально ефективна Конституція»?
б) Принципи організації політичної системи в країні, які би дозволяли досягати світового лідерства та втримувати його. Принципи, які тут виписано, сформульовані саме з такої позиції. Ці принципи будуть зовсім не зрозумілі для людей, які вважають ситуацію «зовнішнього управління», в якій знаходиться Україна, непереборною або мало усвідомлюють таку ситуацію. Також ці принципи будуть не зрозумілі для людей, які самі прагнуть здати країну у «зовнішнє управління», не важливо кому – Росії, США і т.д.

0

2

Продовження

1. Принцип цілісності та багатомірності політичної системи.
Політична система, що описується в Конституції, має бути описана як цілісна з чотирьох основних позицій – громадянина, самоврядування, трьох традиційних гілок влади, стратегічної влади. Конституція має створювати та описувати декілька взаємопов’язаних
процесів та систем:
1) описувати права та свободи людини як громадянина;
2) збирати країну в єдине ціле на рівні законодавчої, виконавчої та судової влади;
3) збирати країну в єдине ціле на рівні системи самоврядування;
4) створювати систему стратегування в країні, яка би, з одного боку, дозволяла збирати країну в єдине ціле на рівні стратегічної влади – щодо інших країн, блоків країн, організацій та інфраструктур, які суттєво впливають на всі політичні та економічні процеси в країні, а з іншого боку, дозволяла би вирішувати питання збереження та розвитку своєї культурної ідентифікації як країни-культури на довгостроковий термін часу, тобто стратегування збирає країну у світі (простір) та щодо майбутнього (час).
Наша конституція описує, хоч і погано, тільки перші дві системи. Інші дві – не описує взагалі. Тобто, завдяки наявній Конституції ми як країна, як нація, як держава та суспільство неспроможні відповідати на ті виклики, які ставить перед нами час.

Отже розробники Конституції мають виписувати Конституцію (ще) з чотирьох різних позицій (крім існуючих двох):
1. «Позиція громадянина» в Конституції – це опис
його , прав та свобод і як одне з природних прав, що корениться в самому понятті свободи – право на самоврядування. Відповідь на питання – чи гарантує Конституція права та свободи в усьому тексті.
2. «Позиція самоврядування» – як організоване самоврядування, розподіл повноважень між самоврядуванням та владою з позиції самоврядування, а не з позиції влади. Відповідь на питання – чи гарантує Конституція самоврядування в усьому тексті.
3. «Позиція законодавчої влади» – як організований Парламент та робота депутатів. Відповідь на питання – чи гарантує Конституція представництво інтересів депутатами та незалежну і не корупційну розробку ними законів.
4. «Позиція виконавчої влади» – як організована робота Кабміну. Відповідь на питання – чи гарантує Конституція незалежну роботу виконавчої влади, чи ця влада є незалежною в своїх діях від Президента та Парламенту, як вона поєднується з самоврядуванням.
5. «Позиція судової влади» – як організоване судочинство в країні. Відповідь на питання як реалізований принципи «верховенства права», «подолання обмеженості закону», «незалежності суду», «справедливості».
6. «Позиція стратегічної влади» – зовнішня політика, взаємодія з міжнародними блоками та організаціями, довгострокові пріоритети виконавчої влади, інфраструктурне управління, система стратегування: детальний опис функцій щорічного послання Президента, функцій Програми Уряду, функцій Інституту Стратегування, функцій Секретаріату Президента, функцій РНБО, повноважень щодо розвитку інформаційного суспільства та електронного самоврядування.
Відповідь на питання – як система стратегування забезпечується на всіх рівнях влади, як вона поєднується з самоврядуванням відносно територіальної цілісності, збереження-розвитку культурної ідентичності, світового лідерства країни щодо розвитку.
Ці чотири позиції – «точки збирання» країни в єдине ціле. А четверта позиція – позиція розвитку країни всередині лідерських позиції у світі та збереження власної культурної ідентифікації.

2. Принципи прямої дії Конституції.
Принцип прямої дії Конституції складається з вимог до Конституції (теорії), вимог до її розробки, і зміни та з вимог до застосування Конституції (практики застосування).

Теоретичні принципи прямої дії Конституції:
– кожна норма Конституції сформульована простим
та недвозначним чином: про одну і ту ж річ в Конституції говориться лише раз, і кожна стаття говорить лише про одне;
– кожне поняття, що вводиться, просто роз’яснюється в Конституції, якщо воно не є досить простим або щодо нього нема суперечок в різних галузях права;
– кожна норма Конституції відноситься до певного чи певних суб’єктів і має правові наслідки;
– кожна норма Конституції, що відноситься до опису гілок влади, не регламентує, а визначає: тобто,
склад, повноваження, періодичність роботи гілок влади повинні бути визначені у такому обсязі, щоб вони торкалися кожного громадянина, що бере участь у виборах (Президента чи Парламенту) чи стикається з захистом (порушенням) своїх прав щодо Суду. Взаємодія між гілками влади і внутрішній регламент роботи гілок влади є не проблемою Конституції, а інших відповідних законів;

Принципи прийняття та зміни Конституції за для її прямої дії:
– Конституція розробляється і змінюється не шляхом досягнення компромісу інтересів, а на основі принципів, бо тільки принцип може діяти безпосередньо, не залежати від інтерпретації, оскільки завжди можна відстояти первісне значення принципу;
– Конституція приймається прямим голосуванням всього народу і тому підтримується його волею і згодою
– конституція потвердження права і свободи
Цілого народу на відміну від будь-якого окремого закону, тому вона діє прямо;

Принципи застосування прямої дії Конституції:
– для безпосередньої дії Конституції не потрібні
інші закони та роз’яснювальні акти та укази;
– дії, що суперечать Конституції, повинні бути негайно припинені Судом, а у випадку наявності в таких діях злочину тим же Судом повинна бути з ініційована кримінальна справа;
– інформація про неконституційні дії може бути передана до Суду будь-якою людиною не анонімно, яка в разі необхідності може вимагати свого захисту від можливих посягань з боку підозрюваних;
– статті, що суперечать всім цим переліченим принципам, не мають прямої дії, і повинні бути витлумачені Судом в такій інтерпретації, яка показує суть прямої дії.

3. Принцип типології прав.
Права поділяються на «природні права», «громадянські свободи», «соціальні гарантії».
Перші захищаються всіма гілками влади, фінансуються бюджетом щонайперше і завжди; другі захищаються законодавчою та судовою владою і на практиці можуть порушуватися виконавчою, фінансуються з бюджету за окремими рішеннями влади; треті надаються виконавчою владою за наявності коштів в бюджеті.

4. Принципи різних гілок влади та її смислу для самих представників цієї влади.
Описуючи владу нинішня Конституція говорить про багато що, окрім того, навіщо кожна з гілок влади. А це має бути сказано, бо відсутність мети у кожної гілки влади саме і робить її безвідповідальною щодо громадян і неосмисленою для самих представників цієї влади.
Принцип самоврядування – суспільний розвиток на засадах самодіяльності та делегування органам влади тих повноважень, які неможливо опанувати шляхом самоврядування.
Принцип стратегічної влади – лідерство країни щодо світу та часу, збереження та розвиток культурної ідентичності країни.
Принцип законодавчої влади – розумне влаштування світу, який підвладний законам країни.
Принцип виконавчої влади – постійно пояснювати громадянам своє бачення розвитку країни, а не тільки економічного зростання, та досягати цього розвитку шляхом ефективного управління та координації дій різних економічних суб’єктів.
Принцип судової влади – справедливість взагалі та захист права слабкого зокрема.
Принцип розподіленого суверенітету означає,  що суверенітет країни не є цілісним, гомогенним, неподільним. Суверенітет є суть перелік повноважень, які всі гілки влади розподіляють договірним чином:
1) до наддержавних структур; 2) до центральних традиційних трьох гілок влади; 3) до самоврядування як гілки влади; 4) до стратегування як гілки влади.

5. Принцип «стримувань і противаг» в новій Конституції має діяти в розширеному вигляді:
1) Вихід «стримувань і противаг» в повноваженнях гілок влади за межі країни задля збереження, з одного боку, входження країни у світ (ЄС) та збереження нею цілісності та культурної ідентичності;
2) Вихід «стримувань і противаг» відносно інфраструктури за межі влади, оскільки центр прийняття інфраструктурних рішень має бути в чотирикутнику:
державна влада – місцеві влади – бізнес – компетентна громадськість (експерти) задля ефективного управління інфраструктурою;
3) Принцип «стримувань і противаг» самоврядування відносно влади спрямований на розвиток самодіяльності громадян, реалізацію їх природної свободи на управління власним життям.
Тобто самоврядування є первинним щодо влади, але влада обмежує його винятково у питаннях територіальної цілісності, збереження-розвитку культурної ідентичності, стратегічного розвитку країни.

6. Принципи розширеного розуміння «джерела влади».
Джерелом влади є не народ, розуміння якого абстрактне, а використання народу з боку влади, наприклад, через референдум, маніпулятивне,
а реальний процес здійснення влади народом – самоврядування. Джерелом влади є реальний процес самоврядування, а не опосередкована владою воля народу.
Референдум опосередкований набором і способом формулювання питань, що виносяться на референдум, та можливістю імплементувати або ігнорувати результати референдуму. Представницька влада опосередкована виборами, де сьогодні вибираються не відповідальні тією чи іншою мірою партії, а безвідповідальні блоки партій, на які після виборів народ не може ні вплинути, ні контролювати, ні відкликати.
Принцип максимального устремління до безпосереднього самоврядування. Джерелом влади в країні є самоврядування. Найвища форма влади – безпосереднє самоврядування.
Принцип громадського управління делегуванням влади або принцип розширеної субсидіарності.
Діє принцип «передачі повноважень від самоврядування до влади» а не принцип «зафіксованих у Конституції повноважень влади». Відтак повноваження влади мають звужуватися, а повноваження самоврядування розширюватися. В цьому процесі діє принцип розподіленого суверенітету, який закріплено в Конституції.
Походження влади від самоврядування, а не навпаки означає, що повноваження делегуються центральній владі значною мірою знизу, від процесів самоврядування, які передають центральній владі повноваження в тій мірі і на той час, в якій мірі і в який час самі не можуть справитися з цим.
Це означає, що повноваження в будь-який момент можуть бути повернуті від центральної влади до самоврядування. Дуже важливо те, що повноваження влади делегуються не згори вниз, а знизу вгору. Ці повноваження делегуються в обсязі, що визначається знизу. Ці повноваження делегуються тимчасово і в будь-який момент можуть бути взяті за ініціативою знизу назад.

7. Принципи самоврядування в межах принципу розподіленого суверенітету.
Самоврядування будується на принципі субсидіарності. Це означає, що на більш високому рівні вирішуються тільки ті питання, які не можливо вирішити на нижчому рівні. Державна влада має вищі від самоврядування повноваження лише в питаннях територіальної цілісності, стратегічного розвитку країни, збереження-розвитку культурної ідентичності.
Принцип розширення прав знизу – конституційна основа субсидіарності. Це означає, що органи місцевого самоврядування можуть видавати правові акти, які регулюють відносини в сфері конституційного права. Якщо такі правові акти розширяють або посилюють права, свободи чи гарантії, то ці правові акти мають визнаватися джерелом регулювання конституційних правовідносин.

8. Принципи «Стратегічної влади» в межах принципу розподіленого суверенітету.
В новій Конституції має бути описаний новий тип влади – стратегічна, тобто інша, ніж судова, виконавча і законодавча. Стратегування – спосіб багатомірного (багатофокусного) управління, коли враховують довгострокові стратегії різних зовнішніх стратегічних гравців і на противагу їм пропонують та впроваджують свої стратегічні кроки.
Принцип системності стратегування.
Стратегування може бути ефективним не в разі існування стратегій чи стратегічних органів, а за умови наявності складної і розгалуженої системи розробки та впровадження довгострокових стратегій, застосування стратегічних сценаріїв дії влади та використання стратегічної гри та контргри в різних стратегічних сферах політики та економіки.
Система трирівневого стратегування.
В країні має бути створено трирівневу систему стратегування
– набір інститутів, процедур, взаємозв’язків з виконавчою владою, що дозволяє здійснювати стратегування.

Стратегування повинно мати три пов’язані рівні:
1) громадсько-політичне стратегування (розробка політичної публічної загальнонаціональної Стратегії, яка показує час в 10-20 років та місце країни на цей час серед стратегій зовнішніх гравців, які значно впливають на неї – складається з різних стратегічних планів, призначена для широкої громади та бізнесменів);
2) інституційне стратегування (Інститут Стратегування та інші інститути, до компетенції яких має бути віднесене стратегування сценарне та ігрове, тобто більш складніші стратегії щодо конкретних сценаріїв та стратегічних ігор влади, наприклад, в сфері закупки енергоносіїв, інновацій, інформатизації тощо – для консультації органів влади у її повсякденній роботі та для перспективного програмування);
3) елітне стратегування, що відбувається на «стратегічні раді» – ще більш складна стратегія на більш довгий термін, яка є принципово не публічною і часто відомою для дуже небагатьох навіть з представників влади. На «стратегічній раді» також заключається і перезаключається «пакт еліт» – принципи, на яких побудована Конституція.
1 та 2-й рівень описується в Конституції тільки з точки зору загальних принципів. 3-й рівень може не описуватися, але його існування – предмет «пакту еліт», який заключається незалежно від Конституції, але впливає на її принциповий зміст.
Принцип «компетентної демократії» реалізовується шляхом поєднання інституційного та елітного стратегування. Стратегування не є безпосередньо демократичним інструментом влади. Принцип «компетентної демократії» означає розмежування в стратегу ванні двох традиційних підходів у політиці – оптиматів та популярів. Популяри беруть участь на першому рівні стратегування. Оптимати беруть участь на другому рівні стратегування. На третьому рівні стратегування діє вузький прошарок еліти з дуже вузькими повноваженнями – стратегування щодо вічності і цивілізацій планети. Можна назвати їх обраними /divабо ще якось романтично. Але без них не можна обійтись, якщо ми прагнемо бути лідерами у світі.
Принцип різного рівня громадського контролю для кожного рівня стратегування. Це означає, що тільки перший рівень стратегування є повністю публічним і підлягає повному громадському контролю. На другому рівні використовуються не публічні стратегії і громадському контролю підлягають тільки обставини їх розробки та впровадження – кадрова політика, обсяг фінансування, оцінка результативності постфактум.
Для другого рівня стратегування характерна обмежена публічність або відстрочена публічність. На третьому рівні, що виходить за межі публічних інститутів, контроль за вузьким колом еліти, що здійснює елітне стратегування, здійснюється елітою взагалі.
Вплив цього третього рівня стратегій відбувається винятково через входження людей, що є носіями складних багатомірних стратегій, в конкретні владні інститути. Фактично третій рівень – це організація закритого елітарного типу: відкриті і зрозумілі цілі, але складні та закриті
стратегії їх досягнення.
Така організація не є масонською в повному розумінні слова, тому що її члени діють публічно, не переслідують ніяких таємних цілей. Публічне стратегування контролюється громадськістю змістовно і повністю. Інституційне стратегування контролюється
громадськістю на рівні організації структур та на рівні цілей, щодо яких діє принцип відкладеної (відстроченої) публічності. Елітне стратегування контролюється громадськістю на рівні основних
трьох цілей (збереження територіальної цілісності, культурної ідентичності, світове лідерство країни) та на рівні персонального складу, який є публічним.
Конституцією регулюється публічне стратегування в частині, що відноситься до функцій стратегічної влади, робота Стратегічного інституту – окремим законом, елітне стратегування законодавчо не регулюється.
Відповідно в Конституції змінюється розуміння функцій Президента. Прем’єр-міністр повинен отримувати всю повноту виконавчої влади, а Президент стає основою влади стратегічної.
Принцип цілісності стратегії – стратегія є єдиною і цілісною на кожному з рівнів1.

Принципове розуміння стратегії кожного нижчого рівня
відбувається на наступному. Інституційна стратегія дозволяє зрозуміти на іншому рівні публічну стратегію. А елітна стратегія дозволяє зрозуміти на іншому рівні інституційну
стратегію.

Створення цілісності на кожному рівні стратегування є окреме завдання при розробці Конституції. Щодо першого рівня (громадсько-політичне стратегування) цілісність стратегії означає: стратегія як документ розробляється публічно з залучення широкого кола партій, експертів, активної громадськості, підтверджується Президентом як обов’язкова до впровадження всіма органами влади. В Конституції має бути передбачено механізм корекції Програми Уряду та тематичних урядових програм щодо Загальнонаціональної Стратегії.

Щодо другого рівня (інституційне стратегування) цілісність стратегії означає:
професійно розроблені стратегії (щорічні послання Президента мають статус стратегічних
і обов’язкові до впровадження в Програму Уряду, тематичні урядові програми та закони Парламенту; сценарії та ігри інститутів використовуються в поточній роботи як стратегічні інструменти; тематичні стратегії можуть розроблятися різними інститутами і в разі їх підтвердження Президентом вони обов’язкові до впровадження).
Третій рівень (елітне стратегування) є справою вузького кола еліти, що спрямована на збереження територіальної цілісності, збереження та розвиток культурної ідентичності, світове лідерство в розвитку країни – над іншими стратегіями, програмами, Конституцією, уявленнями решти політиків та громадян (стратегія за цивілізаційним рахунком).
Таким чином всі вищеописані принципи та підходи мають бути предметом «пакту еліт», який заключається до змін в Конституцію. Відтак Конституція має розроблятися всією українською елітою, а прийматися на всенародному референдумі. «Пакт еліт» може змінюватися за спеціальною процедурою на «стратегічній раді», яка збирається поза Парламентом періодично або позачергово у випадку конституційної чи іншої кризи в країні. На цих зборах приймають різні стратегічні рішення, в тому числі – рішення про зміни до Конституції. «Стратегічна рада» – не інституційне утворення іншого змісту, ніж загальнонаціональний круглий стіл. Це утворення, де говорять про принципи розвитку країни, взаємодії еліт, стратегії третього рівня, а не про інтереси окремих політичних сил. Політичний торг на «стратегічній раді» заборонено.

9. Принципи Законодавчої влади в межах принципу
розподіленого суверенітету.
Принцип захисту прав та свобод громадян, а не інтересів влади в законотворенні.
Принцип устремління до прямої демократії.
Принцип пріоритету самоврядування та послідовного дотримання субсидіарності в законотворенні.
Принцип домінування стратегічних підходів в законотворенні.
Принцип безпосереднього представлення публічного інтересу громадян в кризових ситуаціях – «бути над сутичкою».
Принцип публічності та громадського контролю за діяльністю Парламенту та кожного депутата зокрема.
Принцип застосування експертного знання (обов’язковості експертизи, щодо якої передбачено бюджетне фінансування на тендерній основі).
Принцип публічного лобіювання на основі закону та відмови депутатів від лобіювання.
Принцип невтручання фракцій та партій Парламенту в діяльність виконавчої влади через своїх представників в Уряді.

10. Принципи Виконавчої влади в межах принципу розподіленого суверенітету.
Принцип розмежування політики і управління в коаліційному Уряді – представники партій працюють як управлінці і виконують програму Уряду. Обмежені політичні функції має вузький визначений перелік осіб.
Принцип розмежування влади та бізнесу.
Принцип програмної роботи (власне Урядової Програми) та наступності рішень виконавчої влади.
Програмний принцип розвитку за публічними критеріями, що не зводиться до економічного зростання та збагачення (тобто має бути чітко визначено, за якими критеріями та як ми взнаємо, що ми розвиваємось).
Принцип дерегуляції бізнесу:
один вид діяльності – не більше одного дозволу.
Принцип застосування зовнішнього експертного
знання на основі цільових витрат бюджету на зовнішнє консультування Уряду на тендерній основі.
Принцип публічності та громадського контролю за діяльністю Уряду.
Організаційний принцип публічності – не статусна (публічна, з вільним доступом, з відкритим підбором запрошених, рівне право усіх на виступ) комунікація в процесі громадських слухань та інших публічних акцій.

11. Принципи роботи Судової влади в межах принципу
розподіленого суверенітету.
Правова держава за Конституцією означає верховенство права. Право є співвідношення волі різних
осіб, корпорацій та держави, що в принципових положеннях визначається Конституцією, а в розширеному змісті – Судом. Закон є юридичне потвердження соціально-економічних відносин в громадянському суспільстві. (Тому протиправний і незаконний – нетотожні поняття). Отже верховенство права означає:
– право захищається судовою владою, оскільки права перелічені в Конституції не є вичерпними і не
суперечать іншим невід’ємним правам людини;
– загальновизнані принципи і норми міжнародного права є складовою частиною правової системи України;
– в разі більш ширшого тлумачення невід’ємного права людини судом, ніж в Конституції або інших законах, діє право;
– Конституція має найвищу юридичну силу над іншими державними законами та нормами як документ права, а не тільки як закон.
Принцип «подолання правом обмеження закону».
Верховенство права для Суду означає наступне. Суд захищає право, а не закон. Винятково закон використовується Судом у ситуації, яка дозволяє однозначне її тлумачення на основі цього закону.
В ситуації, яка не може бути однозначно витлумачена на основі закону чи в разі суперечки між законами, Суд приймає рішення на основі правової оцінки ситуації.
Принцип «справедливості».
Суд захищає право слабкого, а не сильного. Суд захищає суперечку прав на основі закону та розуміння Судом справедливості, яка викладається в мотивувальній частині рішенні
суду.
Принцип «верховенства права» щодо типології прав.
Конституція розрізняє природні, громадянські та надані права (соціальні гарантії). Природне право вище, ніж будь-який закон. В разі суперечки громадянських права чи свободи і закону, Суд стає на сторону права чи свободи і виносить окрему ухвалу щодо цього закону зі зверненням до Верховної Ради. Суд не захищає соціальні гарантії як такі, а лише законну форму їх надання чи скасування.
Принцип «незалежності Суду».
Судді при здійсненні правосуддя незалежні. Рішення Суду має бути скасовано вищою інстанцією, якщо буде доведено, що воно приймалося шляхом тиску, підкупу або при інших обставинах, що мають незаконний характер.

12. Принцип пропорційної виборчої системи щодо
Верховної Ради та місцевих рад.
Принцип партійної суб’єктності в пропорційній виборчій системі. Пропорційна виборча система означає відповідальність партій за виконання своїх програм, тобто суб’єктами виборчого процесу є винятково партії, а не блоки і не громадські об’єднання. Блоки не є соціально ефективними щодо творення успішних програм, виконання цих програм та відповідальності за їх невиконання.
Принцип програмної роботи партій.
Партійні програми – є основний механізм роботи партій в Парламенті.
Партійні програми не повинні працювати в Уряді.
Партії роз’яснюють свої програми перед виборами, а партії, що пройшли в Парламент звітують перед виборцями щорічно за виконання Програм.
Наприклад, партії подають короткий звіт (до 10 сторінок) про роботу в друкованому вигляді та проводять публічні слухання, де більшість виступів мають бути від виборців, що не є членами партій.
Принцип зворотного зв’язку влади з виборцями.
Партії, що пройшли в Парламент, мають організувати громадські приймальні по всій території України.
Принцип розмежування впровадження партійних програм та Урядової програми.
Члени тих чи інших партій в Уряді виконують Урядову програму, а не партійні програми.
Нинішня Конституція не є соціально ефективною,
оскільки:
1. Консервує ситуацію «конституційної анархії» навіть за умов прийняття змін щодо реального самоврядування.
2. Консервує ситуацію «стратегічної неадекватності» та пов’язану з нею ситуацію «зовнішнього управління країною».
3. Робить недієвим самоврядування навіть після його детального опису в Конституції, оскільки діє принцип домінування трьох гілок влади щодо будь-яких повноважень самоврядування, і «народ як джерело влади» – залишається декларативним принципом.
4. Застосовує повсюдно в тексті старе розуміння принципу «стримувань і противаг» як лише в органах влади безвідносно: до самоврядування, до інфраструктур, до зовнішніх міжнародних структур, що мають стратегічний вплив на державні рішення.
5. Не містить поняття «стратегічна влада», не описує систему стратегування як набір механізмів та процедур.
6. Не містить принципів дії та цілей законодавчої та виконавчої влади.
7. Не розповсюджує верховенство права на принципи судової влади.
Нинішня Конституція є теоретично застарілою, соціально неефективною в ситуації зовнішнього управління країною, не дозволяє відповідати на світові виклики, веде до знищення культурної ідентичності України, її асиміляції, наприклад, в Європейській спільноті. Нинішню Конституцію не може бути змінено, вона має бути повністю переписана наново на нових принципах.
Часи простого влаштування політичної системи минули. Світ став складним, багатовимірним. Країна вже перебуває в ситуації «зовнішнього управління» світових центрів стратегічного управління. Відтак політична система нашої країни має теж стати складною, інакше країна в найближчому майбутньому не зможе зберегти ні свою цілісність, ні свою культурну ідентичність, ні вийти з ситуації «зовнішнього управління», не кажучи вже про неможливість стати світовим лідером.
Викладені тут принципи фактично змушують українську еліту перейти до принципової розмови – або підтримувати викладені тут принципи і впроваджувати їх в новій Конституції, або критикувати, пропонуючи інші принципи, які знову ж впроваджувати в іншій Конституції. Еклектика та компроміс інтересів як механізм побудови Конституції більш не пройде.
Ігнорування елітою підходу до зміни політичної системи на основі принципів призведе до того, що хід часу зруйнує культуру, країна втратить цілісність,а така еліта піде у історичне забуття.

Стаття «ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ДЕМОКРАТИЧНОЮ ВЛАДОЮ?»

а) Політична влада зберігається за державними інститутами тільки доти, доки політичні інститути представляють спільні інтереси громадян даної держави. Коли це не так, державні інститути втрачають владу, і влада переходить до своїх безпосередніх проявів – так званої прямої демократії. Тобто влада це щось таке, що не збігається з її інституційними проявами.
б) Оскільки демократична влада є владою неповороткою в плані узгодження та прийняття норм, то політтехнологи завжди знаходять спосіб, як здійснити маніпуляцію на виборах, в мас-медіа між виборами, щоб нав’язати прийняття того чи іншого рішення в процесі лобіювання інтересів окремих корпорацій чи осіб.
Демократична влада не є універсальною щодо ефективності її запровадження та використання. Демократична влада є більш-менш ефективною в суспільства західного світу. Демократична влада неефективна в державах, де традиційно домінуючою є влада віри, тобто в теократія. Демократична влада не є ефективною в державах, що розколоті за територіальною ознакою на різні достатньо великі культурні середовища, що не можуть бути поєднані в рамках якоїсь однієї платформи – мовної, ідейної, релігійної тощо. Особливо проблемною демократична влада стає в державах, суспільство якої розколото на майже дві рівні частини –чи то за мовною, чи то за культурною, чи то за релігійною, чи за всіма одночасно ознаками.
Чому ж демократична влада не є універсально-ефективною? Причина цього криється в основному способі демократичної організації влади – делегуванні повноважень більшості та домінуванні більшості над меншістю в прийнятті владних рішень. Справжнім нездоланним вибором демократичної влади там, де більшість або не є можливою, або є згубною для держави, є вибір – домінування чи баланс.
Демократична влада створювалась як влада домінування. Демократична влада організовує домінування більшості над меншістю через спеціальні інститути – партії, вибори, коаліції, громадський контроль, поєднання центральної влади з органами самоврядування.
Але всього цього виявляється недостатньо, коли з тих чи інших причин в тій чи іншій державі домінування взагалі не може бути застосовано.
Баланс – не є функцією демократичної влади, тобто консенсусна демократія як теорія та практика європейських демократій, по суті вже не є демократичною владою як такою, оскільки досягнення консенсусу у складних за організацією суспільствах є вже не функцією народу і навіть не функцією політиків, а функцією експертів та консультантів, які спроможні знайти складні принципові форми консенсусу. Окрім того, для консенсусної демократії необхідно політично грамотне суспільство, яке здатне розуміти та підтримувати консенсус, який віднайдений його експертами та консультантами.
Головні причини неспроможності багатьох умовно-непридатних країн до демократії перейти до консенсусної демократії якраз і є політична неграмотність суспільства і, перш за все, політичної еліти: її неспроможність скористатися послугами політичних експертів та консультантів та низька кваліфікація останніх.
В таких політично неграмотних суспільствах принциповий консенсус розуміють як компроміс інтересів. Оскільки компроміс будь-яких інтересів в кінцевому результаті пов’язаний з інтересами розподілу власності, владних повноважень та доступу в ЗМІ, то компроміси є важкими для досягнення, нестійкими та короткотривалими. Неспроможність ні досягати більш-менш стійких компромісів, ні перейти від компромісів до консенсусів – розриває такі демократичні держави на частини.
в) Унітарний суверенітет це коли вся повнота влади даної держави належить винятково державній владі. Навіть коли центральна державна влада поєднується з самоврядуванням цієї держави, ми маємо справу з внутрішньо-розподіленим суверенітетом, де частина повноважень належить місцевим громадам, а частина повноважень належить традиційним гілкам центральної влади – законодавчій, виконавчій, судовій.
Але сьогодні ми маємо справу з більш складними системами розподіленого суверенітету.
Частина повноважень належить самоврядуванню, яке нормативно підтримується на наддержавному рівні. Частина повноважень щодо військової безпеки делегована наддержавним утворенням. Частина повноважень щодо фінансових та економічних питань делегована міждержавним структурам. Інформаційно-телекомунікаційні інфраструктури та культурна політика може тільки частково належати державі, а частково належати як іншим більш економічно потужним державам, так і наддержавним утворенням. Так розподілені повноваження породжують складно-розподілений суверенітет держави, який в принципі не може бути описаний в традиційних підходах до демократичної влади як влади більшості.
Окрім того, у сучасному світі набули значної сили інші типи та способи влади, які існували і раніше, але були досить мало розвинутими. Мається на увазі зовсім не влада малопублічних та таємних наддержавних та міждержавних організацій. Маються на увазі публічні типи та способи влади, на які рідко звертають увагу, коли говорять про демократію.
г) Коротко викладемо типи влади, які впливають та значно змінюють демократичну владу.
Перш за все, ми мусимо означити самоврядування уже не як демократичну владу. Наперекір багатьом теоретичним доктринам, які розглядають самоврядування як саме найбільш послідовний вияв демократії, ми вбачаємо у самоврядуванні перехідний тип влади від представницької демократії до безпосереднього самоврядування.
Принцип субсидіарності означає, що повноваження, які неможливо виконувати на рівні самоврядування, тимчасово, в чітко визначеному обсязі, передаються до представницької центральної влади, і в будь-який час вони можуть бути повернуті назад за рішенням самоврядування. Ми тут маємо справу не з абстрактним малокомпетентним народом, а з компетентною місцевою громадою. Мало того, самоврядування може навіть розширювати права на конституційному рівні, і це повинно визнаватися центральною владою як зміни до конституції.
Корпоративно-партійна влада – це найбільш небезпечний союзник демократичної влади, який водночас є її конкурентом. Крупні, і перш за все транснаціональні корпорації, сьогодні стали фактично наддержавними утвореннями влади. Інститути публічного та не публічного лобізму значно змінюють природу демократичної влади. В деяких державах ця зміна відбувається настільки сильно, що держава по суті управляється корпораціями. В таких державах, де вирішальна роль належить саме корпораціям, партійно-корпоративні групи створюють систему партійного тоталітаризму.
Партійний тоталітаризм це така організація державної демократичної влади, коли вся повнота влади на всіх рівнях, включаючи і місцеве самоврядування, належить владним частинам партій (партійним фракціям в різних органах влади), доступ в які для громадян, навіть для решти членів партії, не є вільним.
д) Демократія ж як історичний тип влади, на нашу думку, приречена на поразку. Епоха бушизації влади, тобто приходу до влади малокомпетентних людей демократичним шляхом, скоріш за все закінчиться загальною кризою демократичної влади як такої. Майбутні владоможці змушені будуть бути компетентними і будуть включені не в процес делегування влади, а в процес безпосереднього здійснення влади через самоврядування та в процес стратегування як окремий тип недемократичної влади.

Стаття «ЧИ МОЖЕ ПРИЙТИ ДО ВЛАДИ В УКРАЇНІ СТРАТЕГІЧНА ЕЛІТА ДЕМОКРА ТИЧНИМ ШЛЯХОМ ?»

а) Отже демократія це спосіб маніпулювання компетентної частини суспільства менш компетентною його частиною шляхом створення обмеженого доступу до влади через демонстраційну виборність в тій мірі і в тих сферах, в якій мірі і в яких сферах це дозволяє зробити загальна політична культура того чи іншого суспільства шляхом недопущення більшості суспільства до прийняття стратегічних рішень, які розробляються, приймаються, просуваються і впроваджуються з позиції, що має закритий утаємничений та неконтрольований більшістю суспільства характер.

Ми повинні розрізняти два типи демократії – популістична демократія та стратегічна демократія.
Популістична демократія це демократія, де приймаються прості популярні рішення, які задовольняють мінімальні матеріальні потреби суспільства, але які не є повністю адекватні сучасному складному світові. Популістичні демократії або тимчасово перебувають в хаосі політичних конфліктів їх еліт під час спроб різнонаправленої маніпуляції, або тривалий час знаходяться в ситуації зовнішнього управління з боку стратегічних демократій.
б) Стратегічні демократії маніпулюють своїми суспільствами на більш глибинному рівні з розуміння далекої перспективи. Стратегічні демократії здійснюють стратегічне управління як всередині своїх країн так і через активну зовнішню політику здійснюють управління іншими країнами. В сучасному світі стратегічні демократії завжди управляють популістичними демократіями.
В стратегічній демократії управляє стратегічна еліта. Відтак в популістичній демократії панує винятково компрадорська еліта, яка здебільшого має підпорядкування тому чи іншому зовнішньому центру управління. Водночас в деяких популістичних демократіях різні частини компрадорської еліти мають різні вектори зовнішнього підпорядкування, тому в такому випадку потрібно говорити про декілька компрадорських еліт, що представляють різні зовнішні центри управління.
Компрадорські еліти всередині такої країни є конфліктними та неугодоздатними не тому, що вони мають групові психічні відхилення, погану політичну культуру, злий намір чи малий розум – вони такі, бо залежні від центрів зовнішнього управління, які знаходяться в конфлікті. Тобто різні компрадорські еліти відтворюють всередині країни конфлікт центрів зовнішнього управління, які стоять за ними.
в) Якщо якась з еліт демократично досягає тривалого домінування одного з зовнішніх центрів управління, інший зовнішній центр управління, відчуваючи загрозу своїм інтересам, переходить до послаблення свого конкурента через знищення територіальної цілісності йому підвладної країни, як це ми бачили на прикладі Грузії, де Росія показала США всі вади такого підходу.
Тому в ситуації зовнішнього управління демократія не завжди дає безпеку.
Отже розтяжка між центрами зовнішнього управління і баланс між ними – не завжди демократичний спосіб зберегти територіальну цілісність країни в зовнішньому управлінні до створення в ній стратегічної еліти.
Зміна типу еліти – з компрадорської на стратегічну – може відбутися як в політиці, так і поза політикою стараннями дуже вузького кола людей:
через революцію в системі освіти, створення системи стратегічної влади в державі, зміну функцій політичних партій, зміну зрештою політичної системи в Конституції, концепція якої за означенням не може бути популістично-демократичною і не обов’язково має бути винесена на референдум.
Поява стратегічної демократії в країні, яка до того була популістичною демократією, в оточенні колишніх зовнішніх центрів управління можлива лише тоді, коли така нова стратегічна демократія продемонструє принципово нову структуру влади – більш сучасну і ефективну, ніж вона є навіть в стратегічних демократіях.
Нова структура влади – це «поліархія», де окрім трьох класичних типів влади (законодавчої, виконавчої та судової) мають бути ще два типи – стратегічна та самоврядно-місцева.
г) Наявність адекватного представництва партіями інтересів різних верств суспільства та їх рівний доступ до влади достатні для їх ефективного управління.

Тепер маючи уявлення про компрадорські та стратегічні еліти, ми можемо принципово інакше бачити політичні партії. Політичні партії всередині популістичних демократії є лише способом організації тієї чи іншої компрадорської еліти. Відтак створення механізму рівноважного доступу до влади партій в популістичних демократіях і в стратегічних демократіях дуже відрізняються, бо природа цих влад різна. В будь-якій країні партії так чи інакше представляють різні верстви суспільства при владі, але тільки стратегічні партії забезпечують країні доступ до стратегічної влади.
В стратегічних демократіях стратегічні партії виконують перш за все функції стратегічних досліджень, випрацювання та впровадження стратегій внутрішньої та зовнішньої політики – і роблять вони це не публічно, в дуже вузьких колах.
В той час як в популістичних демократіях компрадорські партії виконують винятково функцію захисту всевладдя великих корпорації під патронатом того чи іншого зовнішнього центру управління. В популістичних демократіях партії не є технологією доступу до стратегічної влади, бо сама стратегічна влада знаходиться за межами їх країни.
Демократизація партій в політиці популістичної демократії та часткове набуття ними стратегічних компетенцій відбувається через істотне обмеження можливостей корпорацій фінансувати партії, прозоре фінансування партій через публічні партійні фонди та створення системи стратегування в самій державі з чіткими вимогами до партійних стратегій. Саме цього прагнуть від нас міжнародні демократичні інститути.
Водночас перехід від компрадорських партій до стратегічних партій пов’язаний не зі зміною Конституції, не з заміною партій біля влади, не з ротацією партійних лідерів всередині партій – це пов’язано з принциповою зміною типу політичних партій – появою партій стратегічного типу. Це інше завдання, воно має бути поставлене поза публічною політикою.
Отже демократизації партійної структури недостатньо для ефективного управління партій при владі. Для цього потрібна теорія партії нового типу і партія нового типу – партія, що володіє новими стратегічними компетенціями.
д) Прихід до влади нової стратегічної еліти можливий винятково завдяки зусиллям нових стратегічних партій, які мають стратегію розвитку України хоча б на 10–20–50 років вперед. Це означає наявність у таких партій ґрунтовних досліджень «Світ в найближчій перспективі», «Місце України в майбутньому світі», «Вихід з ситуації зовнішнього управління через сильну перспективну стратегію зовнішньої дії». Якщо таких досліджень у якоїсь партії нема, то це не та партія, яка має перспективу в Україні.
Отже нам потрібна нова еліта зі стратегічними компетенціями, і створити її може не суспільство, а дуже вузький прошарок інтелектуалів, бізнесменів та політиків, що мають зачатки стратегічних компетенцій. Причому якщо цей прошарок не зможе кристалізуватися під час вузлової історичної точки, в якій досить скоро опиниться Україна, тоді наші шанси на перехід до стратегічної демократії різко зменшуються.
е) Політична еліта в демократичному суспільстві може змінюватися здебільшого демократичним шляхом.

     Враховуючи неефективність зовнішнього управління стратегічних демократій Україною, світову економічну кризу та неперервну політичну кризу в Україні впродовж останніх 5 років, а також зовнішній тиск на компрадорські еліти під час кожних виборів, ми змушені зробити наступний висновок:
заміна популістичної демократії на стратегічну демократію, заміна компрадорської еліти на стратегічну еліту, поява партій стратегічного типу можуть відбутися в Україні винятково недемократичним шляхом.
По-перше, політична еліта в демократичному суспільстві змінюється демократичним шляхом тільки тоді, коли не змінюється при цьому тип демократії.
Якщо ж Україна поставить UKзавдання перейти від популістичної демократії до стратегічної демократії, то зробити це демократичним шляхом нам не вдасться.
По-друге, демократичний шлях таких перетворень був би можливий, якщо б якась розвинута стратегічна демократія погодилася підтримати таке перетворення в Україні. Але ми з вами реалісти і чудово розуміємо, що ніхто зі стратегічних демократій не зацікавлений у створенні в особі України сильного стратегічного суперника. Інакше кажучи, мати сусідом авторитарну Росію і сподіватися вийти з-під її тотального впливу демократичним шляхом – як мінімум, наївно.
По-третє, нам потрібно вирішити проблему – як стратегічні компетенції можуть проникнути у владу,коли ця влада не тільки не хоче здобувати такі компетенції, але і всіляко чинить опір їх розробці та впровадженню. Принципова зміна політичної системи від популістичної демократії до стратегічної демократії, та потім від демократії до поліархії – це історична дія авторитарного характеру, яка відсторонює від влади наявні політичні еліти і закінчує політичне життя більшості політичних лідерів.
Сьогодні політичних лідерів, які би мислили стратегічним чином, при владі в Україні майже нема. Замість них при владі діють компрадорські політичні лідери – діють бездарно, неефективно, безперспективно. Вести з ними розмову про такі речі, як свідчить багатолітній досвід, це даремно витрачати час. Хай до пори до часу граються в свої політичні ігри. Але рано чи пізно зміщати їх доведеться авторитарним чином. Відтак ті політичні сили і ті політичні лідери, які сьогодні готуються до демократичних виборів і не готові до авторитарного сценарію, не просто програють – їх взагалі викинуть з політики.
При цьому питання полягає не у ймовірності виникнення авторитаризму, бо під час кризи він виникає
дуже часто – як відповідь на чисто економічні проблеми. Питання в тому, який це буде авторитаризм – компрадорський, інспірований та підтримуваний одним чи декількома зовнішніми центрами управління, чи авторитаризм, що має на меті вийти з ситуації зовнішнього управління.
При цьому ми змушені розглядати всі зовнішні центри управління Україною як потенційних стратегічних суперників, які обов’язково будуть в тій чи іншій мірі заважати Україні переходити від популістичної до стратегічної демократії. Саме тому, нам доведеться свого часу просити розвинуті демократії утриматися від необдуманих дій під час Авторитарного Переходу України.
А для цього потрібно мати чітку Програму Авторитарного Переходу і діяти дуже жорстко.
Якщо Україна залишиться популістичною демократією ще впродовж декількох років, то вона, скоріш
за все, просто припинить своє існування в нинішніх територіальних межах. Щоб було зрозуміло для компрадорських еліт, скажемо інакше – якщо не буде введено внутрішнє стратегічне управління, то ліквідність України різко знизиться, і потрібно буде дуже постаратися, щоб продати Україну оптом, а не в роздріб, бо інших варіантів тоді не буде.
На питання, що винесене в заголовок статті, ми аргументовано відповідаємо – НІ. Демократія є обмеженим щодо ефективності механізмом розвитку суспільства,коли вона не пов’язана зі стратегією, тобто не є стратегічною демократією. Партійна система не є універсальною технологією організованого доступу партій до стратегічної влади в демократіях, коли жодна партія не є стратегічною. Політична еліта всередині популістичної демократії не може змінюватися зусиллями самого демократичного суспільства,тут потрібні зусилля дуже вузького кола людей зі стратегічним мисленням. Перехід від популістичної демократії до стратегічної можна здійснити винятково авторитарним шляхом. Завдання такого Авторитарного Переходу від популістичної демократії до стратегічної полягає у виході з ситуації зовнішнього управління та в створенні передумов до подальшого переходу країни від демократії до поліархії.

P.S.
    Цілком можливо що у читача тут виникає купа питань:
Як же здійснити все це? Чому ми маємо відходити від демократії, як пише про це Сейгій Дацюк? Чи варто це робити й для чого? Як же зробити так щоб, створити ефективне місцеве самоврядування та реалізувати принципи субсидіарності - не ввівши країну в федералізацію та в її головні недоліки?? Чи можливо зреалізувати все це в одній комплексній дії-програмі??? Також цілком можливо, що статті Сергія Дацюка в деяких абзацах викликали часткову, або цілковиту не згоду. Але ПВЄ не наголошує що слова Дацюка є абсолют !
Просто значний відсоток наведених тут його статей, перегукується з проектами та пропозиціями ПВЄ, що будуть наведені у наступній главі, і ви матимете можливість зробити аналізу самі.

     Головне посилання до читача, зараз в кінці першої глави, таке: - ПВЄ вважає - субсидіарність все ж є одним з найбільш послідовних виявів демократії, а точніше максимально наближеним до Поліархії та Прямої демократії. Розуміючи при тому чудово, що пряма демократія можлива лише в малих групах!!!
     В той же час ПВЄ підтримує частково думку, що субсидіарність та самоврядування та стратегічна влада це є вже не та демократія, що сприймається зараз за у світі як демократія. У сучасному світі домінує так званий демократичний суспільний устрій. «Так званий» тому, що це вкрадена назва, яка не відповідає тому, що було в античних демократіях. Головною принадою цього устрою є те, що народ має право обирати собі владу. Іншою принадою, про яку якось не прийнято говорити, є те, що «при демократії» народ не має механізму контролю влади, а керівництво не несе реальної відповідальності за плоди свого правління. Звідси неминучі корупція, некомпетентність, виродження. 
    А безпосереднє самоврядування це вагомий крок до одного забутого та на жаль сплюндрованого терміну -«Народовладдя». Котре зараз на жаль стало затертим та замуленим, тому далі у всіх главах ПВЄ буде використовувати здебільшого термін - «Пряма демократія» котра зараз є максимально близьким до терміну «Народовладдя». Проте прихильники народовладдя можуть й далі сміливо читати замість «Пряма демократія» - «Народовладдя».

P.S.S.
Багато хто каже, і вважає що: «- Народовладдя, не можливе бо неможливе взагалі». Шановні ви просто не вірно його розумієте!

ДЛЯ ТИХ ХТО ДУМАЄ НЕ ВІРНО ПРО НАРОДОВЛАДДЯ.

СУТЬ РЕАЛЬНОГО НАРОДОВЛАДДЯ: ПРЯМА І ПОСТІЙНА ВЛАДА КОЖНОГО

    Як може Народ сам здійснювати владу і керувати Державою?
Як можуть робітники, селяни, вчителі й домогосподарки бути грамотними управителями такого великого Господарства, як Держава? Хіба досвід совка не доводить зворотного? Звичайно довів!
Звертаємо ще раз увагу всіх, хто думає таким чином: Народовладдя не означає керування! Це є лише юридична фіксація прав Народу на Владу у власній Державі. Бо Влада походить від поняття Володіння, а не Управління. А процесами управління займаються спеціально підготовлені фахівці. Універсологічно (глибоко і всебічно) освічені, які мають найвищі духовно-моральні якості та інтелектуальні здібності. І при цьому безпосередньо підпорядковані та контрольовані колективами їх найняли - за допомогою універсальної «каскадної системи» управління територіально-галузевого принципу, або Тереторіально Галузевої Стратефікації (Див другу частину ПВЄ).

Щоб було зрозуміліше, наведемо приклад.
Коли ви є Господарем якого-небудь підприємства, корабля або скажімо, автобуса, хіба це означає, що ви повинні бути і їх «директором», «капітаном», або «професійним водієм»? Зовсім ні! Поняття «ВЛАДА» означає ваше право на власність того, Що ви маєте у своєму володінні за загальноприйнятими документами (у випадку з Державою, - винятковим правом володіння усіма його цінностями - за Конституцією). Тобто здійснюєте Вищу Влада над ними. Для управління ж цими об'єктами своєї власності, ви наймаєте, відповідно, - Управляючого («директора підприємства»), «Капітана корабля», або «Шофера свого автобуса». Тобто. Влада, за Законом, належить і здійснюється вами, а управління (щоб не відривати вас від творчих процесів і насолоди життям) доручається спеціально підготовленим управлінцям.

До речі так є і зараз, проте зовсім відсутній ефективний контроль за владою кожним громадянином, які ефективного відбору кандидатів у владу, як і реальної юридичної фіксації права народу на владу в своїй країні (раніше тут вже йшла мова про 5 статтю нашої конституції). В нашій конституції є гарні слова про владу Народу, проте зовсім відсутній дієвий механізм її виконання.

      Таким чином, Народовладдя, за своєю суттю, є правом та фактом володіння Народом, а, значить, кожним громадянином Суспільства, всіма наявними цінностями та багатствами Держави. Як природними, так і створеними працею поколінь всіх людей. Цей факт, до речі, зобов'язаний не просто фіксуватися у вигляді справедливого, розумного та ефективно діючого Закону. Такого, ЯКИЙ ПОНАД УСЕ, і за порушення якого карається будь-хто, ПОЧИНАЮЧИ з вищих осіб державі, і закінчуючи будь-яким чиновником місцевого масштабу. А ще цей закон має відбитися в реальному механізмі, який реалізує цей принцип єдино вірним способом. Про цей й піде мова в другій частині ПВЄ.

Читай далі ПВЄ частина №2.
Майбутнє, в справжній демократії, котре можна собі обрати.

Будь-ласка заходьте до спільноти ПВЄ
- Фейсбук - http://www.facebook.com/groups/308481655851115/
- Вконтакте - http://vkontakte.ru/club33060782
- пишіть мені особисто на: yuriy.shevchenko2036@yandex.ua
.

0


Вы здесь » Форум громады г.Рубежное -"ГРААЛЬ"- ГРАжданская АЛЬтернатива » Политика » Платформа Відродження та Єднання